Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
— Морней! — Анрі зупинився перед ним. — Моя перемога вже не така, як була. Ми з тобою знали інакші перемоги.
— Величносте! — ясно, без хвилювання відказав посол. — Колись, як були ще тільки королем Наваррським, ви зуміли привести до тями кілька озлоблених міст, що не хотіли скоритися вам. Десять років зусиль та трудів і одна визначна битва; а після цього Фама так уславила вас, що ви стали спадкоємцем корони. Королю Франції, яким ви тепер стали, вже не доведеться так важко боротись, ви здобудете ще величніші перемоги, і Фама заради вас муситиме жвавіше махати крильми.
— Якби ж то різниця була тільки в цьому! Морнею, після цієї моєї перемоги, що змусила венеціанців їхати сюди, я обложив Париж, але відступив, спіймавши облизня. Невже венеціанці не знають цього?
— До Венеції далеко, а вони вже були в дорозі.
— Могли повернутися. Адже вони люди не дурні й розуміють, що це означає, коли король мусить облягати власну столицю, та ще й безуспішно. Трохи різанини, трохи грабунку — а тоді відступили, і я тільки заглянув у місто з дзвіниці та перелякався якогось ченця.
— Такий уже воєнний талан, величносте!
— Це ми так кажемо. Але що таке насправді той воєнний талан? Поки я стеріг одну браму, Майєнн увійшов до міста іншою. Він переправився через річку мостом; той міст я наказав розламати, але він зостався цілий. Ось що таке насправді воєнний талан. Я маю підозру, що й тоді, коли я перемагаю, буває так само.
— Людських рук діло, величносте…
— Однаково, є ж полководці— Анрі урвав мову: він мав на увазі одного воєначальника, герцога Пармського[3],— про нього ходила слава, що він не покладається ні на який воєнний талан і не виправдовується недосконалістю діла людських рук.
— Морнею! — гукнув Анрі й струснув свого порадника за плечі.— Скажіть мені! Чи можу я перемогти? Моє покликання — врятувати це королівство; та душа моя була спокійніша, коли ніхто не їхав іще сюди, щоб передчасно віддавати мені шану.
— Венеція хоче, щоб ви були переможцем, величносте. Вона б не відкликала своїх послів, навіть якби ваше військо зовсім розвалилось.
Анрі сказав:
— Отже, я дізнаюся, що слава — це непорозуміння. Я її заслужив, але дісталась вона мені не за мої заслуги.
Мить — і вираз його обличчя змінився; він крутнувся на підборах і з бучною веселістю привітав гурт людей, що саме входили до нього. То були найкращі з його дворян — і всі одягнені в нове й гарне.
— Молодця, де ла Ну! — гукнув Анрі.— Рука залізна, а річку перепливли! Молодця, Роні! На вас самоцвіти з найкращих домів, хоча й не з вашого власного! А скільки ж то грошиків знайшли ви в паризьких передмістях і прихопили з собою? Чи не зробити мені вас своїм міністром фінансів замість товстуна д'О?
Він оглядівся круг себе — як на нього, вони сміялись надто мляво.
— Нікого я так не боюсь, як понурих людей. Я не довіряю їм.
Та вони мовчали. Анрі подивився на одного, на другого, на третього — і врешті здогадався, в чому річ. І тоді йому кивнув його давній друг д'Обіньє, його супутник і в полоні, і в боях, завжди сміливий, завжди праведний — як у віршах, так і в ділах. Отож цей друг кивнув йому й сказав:
— Величносте! Справді так… Примчав гонець, мокрий як хлюща, само коли ми чепурилися, щоб їх зустріти.
Анрі похолов з ляку. Він зачекав, поки ляк минеться, а коли відчув, що вже знову цілком володіє своїм голосом, бадьоро відповів давньому другові:
— Що ж ти хочеш, Агріппо, такий воєнний талан. Посли повернули назад. Та вони ще перемінять свою думку, бо я незабаром виграю нову битву.
За дверима щось гучно загупало. Вони широко розчинились, і ввійшло двоє вартових, а посередині — мокрісінький гонець. Він так засапався, що не міг вимовити й слова. Його посадили на стілець і дали йому напитись.
— Це не той, — зауважив Агріппа д'Обіньє.
Нарешті гонець заговорив:
— За півгодини посли будуть тут.
Анрі, почувши те, вхопився за серце.
— Тепер я примушу їх чекати до завтра.
І швидко вийшов.
А за ніч сталося чудо: листопад обернувся в травень. Із півдня повіяв теплий вітер, розігнав усі хмари, і небо розпростерлось, ясне й безкрає, над парком Турського замку, над широкою річкою, що звільна несла свої води між ланами в самому осередді королівства. Високі берези стояли майже безлисті; з замку дивились, як причалюють барки, що перевозили послів. Їх розмістили в заміських будинках за річкою. Під вікнами першого поверху, що сягали аж до підлоги, чекав весь двір: пани й дами були вбрані так пишно, як тільки мали змогу чи вважали за пристойне. Роклор був найвишуканіший. Агріппа мав найпишніші пера, Фронтенак змагався з Роні. А в того на капелюсі й на комірі було більше коштовностей, ніж на сукнях у дам. Проте його обличчя, молоде й гладеньке, було розумно-поважне, як завжди. Вийшла сестра короля — і затьмарила красою всіх дам. Її зграбна білява голівка спочивала у високому комірі з мережив та діамантів, крізь по-двірському церемонний вираз обличчя все ж просвічувала внутрішня дитинність, яка не вмирає ніколи. Катрін переступала поріг, коли її протканий золотом шарф за щось зачепився. Чи, може, вона спіткнулась кульгавою ногою? Весь двір вишикувався па шляху принцеси. І в ту мить вона побачила, як дверима навпроти входить її брат, король. Тихий радісний зойк — вона вже забула про себе, несподівано легко підбігла кілька кроків.
— Анрі!
Вони зустрілися посередині зали. Катрін де Бурбоп схилила коліно перед братом — на початку життя вони гралися разом, вони подорожували по країні в старих важких ридванах зі своєю матір'ю Жанною. «Наша люба матуся хоч була недужа й мала неспокійну вдачу, та яку силу давала їй віра, що її вона навчала нас! І врешті виявилося, що вона мала рацію, — хоча спершу їй довелось померти від отрути лихої старої королеви, та й нам припало багато страхів і труднощів. І все ж ми тепер — король і сестра короля, і стоїмо у великій залі, в
