Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Король думає: «Мені потрібна ще одна битва. Тепер вона вже недалеко. Я вже назаймав досить фортець для того, щоб товстунові відібрало спокій. Мій родич маршал Бірон теж завдає Лізі чимало прикрощів, і про всі наші успіхи я сповіщаю королеву Англії. Зараз ми збираємось обложити місто Дре; Майєнн цього вже не стерпить, він мусить прибути з військом і стати до бою. Та й іспанці цього зажадають. Бо навіщо ж у нього їхні допоміжні війська, перші, яких Ліга дочекалась від Філіппа. Їх послав з Нідерландів Філіппів намісник Фарнезе. І невже я не побачу його самого — великого стратега, славетного майстра воєнного мистецтва? Цікаво знати, що він каже про мене, той Фарнезе».

Згадавши це ім'я, Анрі мимохіть підхопився. Ремісник застиг із роззявленим ротом. Але Анрі переповів достеменно все, що той розповідав:

— Отже, коли рукавичник застав у своєї дружини здоровила коваля, то простяг йому руку й сказав: «Про тебе, друже, я нізащо не повірю!» — Анрі засміявся. — От сміхота, кумцю!

— Ще й яка сміхота, кумцю! — потвердив добряга ремісник: його тішила така галаслива поведінка співрозмовника.

В ту хвилину господиня покликала гостей до столу. Втрьох вони ум'яли чималу птицю, одначе господиня й ремісник стримувались, і найбільше дісталося гостеві. І що більше він їв, що дужче сміявся з оповідок свого сусіди, то дужче підносився настрій у того. Через те досить дивно було бачити, як після останнього келиха, коли вже мали вставати з-за столу, його кругле обличчя видовжилось, і він злякано заплющив очі. Король подумав, що це якась витівка, але в ту ж мить ремісник упав йому до ніг і почав благати:

— Простіть мені, пане, простіть! Це був найпрекрасніший день у моєму житті. Я знаю вашу величність, я служив у війську й бився під Арком за мого короля, я заплатив за свою мрію — сидіти за вашим столом. Ще раз простіть, величносте, я мусив прикинутися дурником, щоб ви трохи посміялися з моїх жартів. А тепер нещастя вже сталось — я, простолюдець, вечеряв з вами.

— І що ж нам тепер робити? — спитав король.

— Я бачу тільки одну раду.

— Яку?

— Доведеться вам надати мені дворянство.

— Тобі?

— А чом ні, величносте? Я працюю своїми руками, але в голові ношу свої помисли, а в серці — свого короля.

— Чудово, любий друже, а якого ж ти хочеш герба?

— Індичку. Це ж їй я завдячую всю честь.

— Оце твій найкращий дотеп. Устань же, «лицарю Індички»!

Лицарський роман

Новий лицар подбав сам, щоб про нову його пригоду пішли балачки, дуже корисні для короля, бо вони прихиляли до нього люд. «Нарешті у нас король — простий чолов'яга, як ми самі. Не гне кирпу, з ним можна говорити, хоч його, як єретика, й чекає вічна погибель. Король-єретик — до цього теж можна звикнути, коли богові так завгодно. Чи попустить йому бог перемогти?»

Король також питав себе про це. Ще до жодної зі своїх битв не готувався він так обачливо. Він знімає облогу з Дре, стягує звідусюди свої війська й дає відтіснити себе аж до кордонів провінції Нормандії — але не на її землю.

Він зупиняється під Іврі — це ще Іль-де-Франс, сама серцевина країни, що містить у собі Париж.

Герцог де Майєнн із Лотарінзького дому вже гадав був, що цього разу, з такою чисельною перевагою, як у нього, можна буде обійтись без бою. Іспанський генерал Фарнезе, герцог Пармський, за наказом дона Філіппа мусив надати йому цвіт своєї армії: шість тисяч мушкетерів і тисячу двісті валлонських списників. Загалом під командою Майєнна було двадцять п'ять тисяч душ. Що ж утне проти нього якийсь там король без країни, чиє військо не налічує й третини цього числа, а проти нього виставлено іспанські полки. Це ж сили всесвітньої держави, що ніколи не знали поразки! Але король зупинився під Іврі.

Це було дванадцятого березня 1590 року. Той день і ту ніч Анрі перебув зовсім не так, як він звичайно поводився в години перед битвою. Він не їздив від загону до загону, підбадьорюючи вояків, не бачили його і з заступом у руках на спорудженні укріплень. Та їх і не було, ніхто їх не споруджував. Широка рівнина, невеличка річечка, по той бік — незліченний ворог, а тут — чоловік, що міркує, як розбити його.

Анрі лежав на землі й щось креслив. Маршали Бірон[7] і Омон[8] не впізнавали його, а він був одержимий думкою про герцога Пармського. Уславлений полководець не прибув сам, ця битва не здавалась йому аж настільки важливою — поки що ні; то згодом дон Філіпп пошле його рятувати, що пощастить. «Що ж, може, бог дасть. Господи! До тебе волаю».

Анрі також молився. Щоразу, як він відривався від своїх планів, на зміну честолюбству стратега приходила ревна покора перед волею господнею. Він молився разом зі своїм військом, хоча й не боронив тим, що визнавали іншу віру, приймати причастя у своїх церквах, і багато хто йшов туди — церкви в околиці були повні. Більшість вояків, незалежно від віровизнання, хотіли почути, як король молитиметься, — і він проказав молитву посеред широкого кола своїх військ, обвів те коло поглядом, а тоді звів очі до летючих хмар, немовби посилав тому, хто царює в високостях, усе, що хвилює тут, унизу, людське серце. І те людське серце було його власне, воно билось у нього в грудях. І тому голос його лунав гучніше, ніж будь-коли досі. А часом зривався від хвилювання, або ж вітер відносив його. Старі гугеноти в передніх лавах поставали навколішки, схилили обвітрені обличчя, і кому набігала сльоза, той не втирав її.

Після цієї розмови з небом Анрі ще повеселішав, і його впевненість передалася всім. Та й його високий співрозмовник там, у захмар'ї, підтвердив цю певність; весь час прибували нові й нові гугеноти — допомогти королю виграти бій. Уночі йшов дощ, і це було на шкоду тільки ворогові: королівське військо стояло по селах. Уранці король вишикував його за своїм планом; Майєнн, спостерігаючи з-за річки, аж дивувався, що так справно все відбувається. Ще тільки тринадцяте число; Майєнн не хоче ставати до бою так рано. Нехай-но півник-забіяка там, за річкою, понервується, дожидаючи. Хай помарнує час на гусарські вихватки. Ось він витягує з-під яблуні швейцарського полковника, захоплює кількох ландскнехтів. А ввечері півникові-забіяці доводиться