Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті.

— Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею!

Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно:

Жадає серце: відпусти мене

Летіть в оселю вічної звитяги!

Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав:

— Цей подячний гімн склав наш король.

— Так, — голосно підтвердив Анрі, як і вимагав від нього небіжчик. Він сказав це під насмішкуватим і зухвалим поглядом Агріппи, і той кивнув головою. Анрі подумав: «Але ж це неправда, як і все, що тут діється. Тільки на вигляд воно ще таке, як наші давні гугенотські перемоги».

Стіл без гостей

Так скоро, як наказував король, рушити на столицю не вдалося. Навіть у тій армії, котра перемогла, теж настає деякий безлад, особливо коли треба підбирати багато здобичі й гнатися за втікачами. Король міг тільки чекати, поки його воєначальники зберуть докупи свої загони. А тим часом він перепочивав після важкого бою, розважаючись ловами та коханцям. Цього останнього йому давно вже бракувало. А воно якраз було головною рушійною силою його єства: це вмить визначив ще венеціанський посол. У всьому, що він робить, первісний рушій — любовна жага й те піднесення сил, яке вона викликає, вкидаючи нас в екстаз. Битва кінчається, а екстаз лишається, і Анрі згадує жінок: тих, що він колись кохав і втратив, та й тих, котрих жадав, побачивши.

Він писав листи Корізанді — його музі тих днів, коли він здобував трон. Тепер у неї обличчя було все в червоних плямах, він соромився її й був радий, що вона далеко на півдні, за сотню миль від нього. І все ж вона лишилась у його пам'яті як пережите щастя, тож він, уже не кохаючи графині де Грамон, ще писав їй листи — в цьому він став майстром, коли романтично поклонявся їй. І цю майстерність теж дала йому та сила, яку пробуджує в нас екстаз кохання.

Колишня Корізанда розуміє, що він тільки дурить себе, її він одурив уже давно. Вона пише прикрі зауваження па берегах його сповнених життя листів; за те вона й ненавидить їх, що її життю в них немає місця — тільки його битвам, його вбивцям, ворогам, перемогам, його великим сподіванням, його королівству. Чи він хоч пам'ятає ще, як було в них колись вирішено, що вона стоятиме на балконі як найголовніша особа, коли він вступатиме до своєї столиці! Зрадливий, ти викинув це з голови! Вона хапає ножиці й штрикає ними в лист — у його ім'я.

Він цього не відчув. Навіть королеву Наваррську він жадав у ті дні, але мусив похапцем задовольнятись пестощами якої-небудь мандрівної шукачки пригод. Усе ж таки він, поки був молодий, найчастіше обнімав свою королеву, і то в нещасті, в смертельній небезпеці! Тоді вона була заодно з ним, хоч би скільком чоловікам, на її смак вродливішим, на хвильку віддавала перевагу, — була заодно з ним, рятувала його, приїхала за втікачем до його краю — Наварри. «Невже кінець, Марго? Коли мій шлях повів угору, ти стала моєю заздрісною супротивницею, ти споряджала військо проти мене і робила б це й далі, якби мала гроші. А тепер сидиш сама в спустілому замку й ненавидиш мене. А я б тебе знову полюбив і любив би довіку, о Марго Варфоломіївської ночі!» Так мріяв він після Іврі, а Маргарита Валуа у спустілому замку, дізнавшись про його перемогу, розбила кілька найкращих своїх італійських майолік.

Замок овдовілої графині де ла Рош-Гюйон[11] стояв у Нормандії; Анрі було недалеко туди їздити, і він робив це частенько, відколи познайомився з графинею. Аж до битви під Іврі він звичайно прямував туди вночі — вдень його затримували всякі справи та воєнні клопоти. Вдосвіта він під'їздив під її вікно; молода жінка виходила на балкон, і вони якусь часину розмовляли: Анрі — в сідлі, вона — на безпечній висоті. Анрі казав їй, що вона прекрасна, як сама фея Моргана, коли та фея існує не тільки в мріях. Але тут, над головою в нього, являється йому втілена мрія — білява жінка, висока, гнучка, і якби йому було дозволено торкнутись її тіла, воно, певне, не розтануло б у повітрі, як то буває з феями.

Антуанетта відповідала двозначними жартами в такому ж дусі. Вона то розгортала запинало, що спадало з її пліч, то вгорталася знову, а сині очі ставали то поважні, то задерикуваті, а то спокійні-спокійні. І щоразу ця розумна й вельми порядна дама подавала якісь надії палкому закоханцеві. Але, постоявши трохи під вікном, він мусив вертатися ні з чим: вона його не впускала. Відмагалася тим, що, мовляв, іще ніч. Але тепер, коли робота його скінчена, вона цієї вимовки не матиме. Незабаром після Іврі він сповістив її, що має намір приїхати серед білого дня. «Хоч би як довго ми зволікали, а рано чи пізно Антуанетта зізнається, що любить Анрі. О пані! Тілом я вже відпочиваю, тільки душа моя не звільниться під смутку, поки Ви не стрибнете через цю перешкоду. Моя вірність заслуговує цього. Наважтеся, серденько! Життя моє, полюбіть того, хто божествитиме Вас до могили. Засвідчую це, мільйон разів цілуючи Ваші білі руки».

Так він писав; але згодом, коли все лишилося в далекому минулому і Антуанетта так і не піддалась йому, він ні за чим не шкодував: ні за її опором, ні за своєю пристрастю. З поваги до її доброчесності він навіть надав їй титул королевиної статс-дами.

А тоді, сповістивши про свій візит, він, як і щоразу, приїхав сам-один, без почту. Вона вдала здивовану, зустріла його, спустившись до середини парадних сходів, і завела в замок