Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— до столу, заставленого келихами й тарілками щонайменше на двадцять осіб. Спочатку він не зрозумів і став оглядатися — де ж гості. Вона засміялась, і Анрі нарешті здогадався, в чому річ. Тоді й він відповів жартом на жарт: зажадав, щоб слуги, вишикувані під стіною, подавали страви невидимим гостям. Вона відіслала лакеїв, а він відразу ж повторив усе, що вже писав їй у листі: про зволікання і про стрибок через перешкоду, — тільки багато галантніше й барвистіше, ніж можливо написати в найкращому листі. Далебі, їй нема чого боятися його зради — адже він дав їй слово! В те слово він і сам щиро вірив. Та вона відповіла:

— Величносте! Вірність аж до смерті? Я ще занадто молода й не хотіла б побачити, як ви помрете, коли не дотримаєте вірності.

Вони сиділи вдвох за столом, накритим на двадцять осіб. Миле, тонке обличчя жінки знов стало задумливе й насторожене, і вона сказала:

— Я жартую, величносте, зі страху. Це так, як ото люди в темряві співають, щоб розігнати страх. Ви ж здобули перемогу під Іврі, а це було куди важче, ніж здобути одну самотню жінку.

Тоді він упав їй до ніг, поцілував її в коліно й почав смиренно благати. Але вона не піддавалась:

— Я занадто низького роду, щоб стати дружиною короля, і занадто високого — щоб стати його коханкою.

Та він і далі домагався свого. Тоді вона вдала, ніби вже йде до своєї спочивальні, а насправді вийшла задніми дверима з дому й сіла в екіпаж, що стояв там напоготові. Перше ніж Анрі помітив, що її нема, вона вже була в безпеці.

Шукаючи її, він заходив до кількох кімнат. В останній розчинилися двері навпроти, і якийсь чоловік вийшов з них назустріч йому. Тільки підійшовши зовсім близько до нього, Анрі розгледів, що то він сам, відбитий у дзеркалі. Мабуть, він би здогадався про це раніше, якби не був спантеличений поведінкою господині.

— Здоров був, старий! — гукнув він до дзеркала; побачене там збудило в ньому підозру: а чи не того насправді втекла ця молода жінка, що він видався їй не досить молодим? Це вперше така підозра виникла в нього. Від такої думки злякаєшся, придивишся, а врешті засмієшся — бо її спростовує власне серце і любовна жага, що примножує твої сили, як і досі. І що важать супроти цього запалі щоки, сивина в бороді, глибока зморшка від перенісся до середини поборозненого лоба? Та він стримав сміх, щоб краще роздивитись напруження у високо піднятих бровах, а в широко розплющених очах — тугу.

«Звідки вона? — спитав він себе цілком поважно. — Адже в глибині душі я веселий, і всі вони захоплюють мене». Він мав на увазі жінок, усю їхню стать. Певно, ніс їй здався завеликий, вирішив він. Занадто довгий і гачкуватий, аж обвислий. Та ще й на такому щуплявому обличчі — отакенний носяра! Врешті він дійшов висновку, що йому доведеться більше ніж досі упадати за «ними». Легкі успіхи молодості минулися. Проте він не помітив, що змінилося не тільки це. «Анрі!» — промовила в ту саму мить графиня Антуанетта, але рипіння її карети на вибоїстій дорозі покрило все — і цей вигук, і її муку.

«Анрі! Якби ж ти не був великим переможцем у недавньому бою… Величносте! Чом я не потрапила вам на очі тоді, коли ви були ще незначним принцом, зустріли в лісі, полюючи, дружину вугляра й ущасливили її! А то ще якось на балу ви звеліли погасити всі свічки й у темряві заволоділи тією, котрої жадали. Чом то не була я! Все б уже минулося, переболіло, і ви б давно помчали далі. А тепер ви надумали зробитися сталим; «вірний коханець» — ось що було написано в тебе на чолі, мій Анрі, і в очах твоїх я прочитала те саме. А я пішла б за тобою куди завгодно, тільки не в твою велич, не в твою славу. Пробач мені! Твоє занадто ясне сяйво освітило б і мене. Величносте, ви б десять разів обіцяли одружитися зі мною, але так би цього й не зробили».

— Помалу, візничий! Помаленьку додому.

Тепер він, напевне, вже поїхав. І вона плаче.

Тихе запитання

Розради від любовних невдач Анрі шукав у полюванні; і якось, летячи верхи з гуртом мисливців за собаками по рівнині, на краю якої височів пагорб із замком, — що ж він угледів? Якась процесія, дуже дивна на вигляд, підіймалась на той пагорб — підіймалась дуже повільно, і мисливці легко наздогнали її.

— Гей, люди, це що таке?

Попереду йшли рослі коні, зранені й скошлані.

— Величносте, це верхові коні пана де Роні. Отой, найбільший, був його першим конем під Іврі. Цей кінь упав під ним, а згодом ми його підібрали.

— А чого паж везе обладунок і білий стяг?

— То паж пана де Роні, він везе головне знамено, відбите в католицького війська. А другий паж тримає на зламаному списі пом'ятий шолом пана де Роні.

— А хто ж то їде за ними?

— Отой, що з перев'язаною головою, — то стайничий пана де Роні, а другий, на англійському іноходці,— його камердинер, на ньому жовтогарячий із сріблом плащ його пана, а в руках — докази перемоги: шпаги та пістолі, що їх пан де Роні поламав на ворогах.

— А посередині, на ношах?

— То сам пан де Роні, величносте.

— Сподіваюся, що він почуває себе незле, а то б він не зміг улаштувати собі такий бучний парад, — сказав Анрі, обернувшись до своїх супутників. Тоді знову спитав одного з учасників процесії: — А хто ж то їде на віслюках за ношами?

— То, величносте, ті дворяни, котрих пан де Роні взяв у полон.

— Певне, вони розмовляють про несталість воєнного талану. А що робите ви самі аж у хвості процесії?

— Ми слуги пана де Роні і їдемо за нашим паном до його родової оселі. Ото он їде його прапороносець із чотою списників та двома чотами кінних аркебузирів. Понад півсотні їх полягло, та й у тих, що зосталися, поперев'язані голови або руки.

Анрі залюбки посміявся б з цієї марнославної комедії, та чи годиться висміювати славолюбство, коли його несуть на ношах? Він під'їхав до тих нош; вони були зроблені з зеленого гілля та обручів від барил і покриті полотном, а поверх нього застелені плащами бранців — чорний оксамит, рясно затканий срібними лотарінзькими хрестами. Там лежали ще й їхні погнуті