Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Дощ сіявся на них. Вони не згинали спин; на возах вони везли своє майно — невелике, бо вони ніколи не крали. Їхні численні діти невесело дріботіли за ними, їхні собаки позвішували вуха. Одна жінка гукнула з воза: «Покажіть мені короля!» Довго дивилась па нього, тоді на весь голос закричала: «Добрий королю, великий королю, я молитиму в бога щастя для тебе!» Отака горда була іспанка. А в щільно зачиненій карсті від'їздив папський легат. Король хотів був помахати йому вслід рукою, але й сам поки що не зрозумів, чому рука, вже піднята для іронічного жесту, спинилась. Герцог де Феріа, худий, суворий, вийшов з карети, щоб віддати належну переможцеві шану. Він з гідністю вклонився і, дерев'яно ступаючи ногами, пройшов повз короля, перше ніж той спромігся на слово. Іспанські солдати знов оточили герцогову карету. Решта війська були неаполітанці, німецькі ландскнехти й валлони — скорочений реєстр підданців всесвітньої держави. Командири останніх чот напружено повернули голови до короля, коли той вигукнув:

— Вітайте вашого владаря, але більш не повертайтесь! — А тихіше, для тих, хто стояв коло нього, додав: — Бажаю йому видужати.

Всі засміялись.

Анрі стримував свою радість, щоб вона не переродилась у щось інше; він не довіряв собі. «Коли наше життя має якусь мету, нам не дано знати, яку саме, і ми ніколи не досягаємо її. Та однаково — ми стоїмо на брамі, а іспанці йдуть геть». Він з великою приємністю відчував, що про мочив ноги. Це ж іспанцям доведеться всю далеку дорогу тюпати в промоклих черевиках. «Мабуть, погожі дні були, коли ви простували сюди з півдня, загарбували моє королівство, таборились у моїй столиці? Я був ще дитиною, коли вперше почув, що на світі є вороги, і моїми ворогами були ви. А тепер бачите мою сиву бороду? Важко мені жилось через вас. А втім, це тільки як подумати, то важко, але завдяки чесному ворогові я півжиття прожив весело й без вагань. А сьогодні я отримав нагороду; хоч і натрудився за неї в десять разів більше, ніж хтось, та я її отримав. Ідіть же, і хай вам щастить, чесні вороги!»

Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав:

— Я п'яний від радості. Що там ви говорите?

Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він.

— Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут?

Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори.

Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета.

Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.

З мимовільних порухів його пліч дедалі більше людей здогадувалися, що він їм не радий, і одне по одному щезали. Король сам не зміг би сказати, по яких залах чи покоях свого палацу Лувру він блукає. Часом він зупинявся, хапався за голову, ніби згадавши щось зовсім нове; але то було все те саме. «Я пропустив карету, ще й хотів помахати їй услід. Рука моя мимовільно спинилась; аж тепер я збагнув, чому».

— Ну, що там чути? — гукнув він сполохано, побачивши перед собою кількох нежданих вісників, але вже й сам відчув — і не помилився, — що вісті недобрі. Йому розповіли, що в якомусь капуцинському монастирі вбили необачного ченця, який радив своїм братам визнати короля. Анрі знизав плечима, ніби то була марничка.

Та зразу ж йому на очі набігли сльози. Правда, він сказав тим вісникам:

— Які-бо славні в мене вороги! Самі один одного мордують, щоб мені менше клопоту.

Тоді вже й ці панове побачили з поруху його пліч, що треба зоставити його самого. Та він зупинив одного з них і доручив йому негайно поїхати до герцогинь де Гіз і де Монпансьє: вони, його ненависниці, тепер, напевне, тремтять перед його помстою. Нехай заспокояться й покладуться на його приязнь, звелів він переказати. Та врешті він таки зостався, по суті, сам.

— Арманьяк, де ж це люди?

Перший камердинер вийшов із якогось тихого кутка, обійшов усі покої й підтвердив, що нікого нема. Аж потім він висловив свої враження докладніше; адже він уже давно стежив за своїм паном, як робив і завжди, а тому знав точно весь перебіг нинішнього дня — того дня, коли його пан узяв владу в свої руки.