Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Він подумки відміряв на фасаді собору висоту того помосту. Виставлений там напоказ серед цвіту королівства, він тоді поглядав з радісної висоти на святковий люд, немов йому судилося легке життя, немов інакше й бути не може! Та лиш тоді почалася школа нещастя, і він спізнав неміч думки, зрісся з турботами життя. І ось тепер — Париж. «Але що означає «тепер»? Те, що мені й далі судились турботи, судилося пізнавати ще більше, кожне нещастя обертати в добро, а Париж — його я маю здобувати, поки й живу на світі».

Тієї хвилини, яку король пробув па самоті з собою па площі перед собором Богоматері Паризької, цієї його короткої відсутності вистачило, щоб солдати відтіснили натовп аж до найдальших країв площі. Повернувшись до дійсності, король злякався.

— Я бачу, — сказав він, — що цей нещасний люд заляканий тиранством, — ніби хотів аж тепер розділити з цим людом свою власну давню й тривалу боротьбу. Він наказав, щоб натовп знову допустили до нього. — Вони знудьгувалися за справжнім королем, — додав він, виражаючи цими словами, як багато зробив для всіх і скільки витерпів сам.

Він поводився дуже поважно — це неминуче в такі дні. Вже того ж таки ранку на ще напівтемній вулиці трохи не покарав власноручно одного солдата — тільки за те, що він хотів узяти хлібину, не заплативши. Просто не звик інакше. Але ж король був у своєму Парижі! Грабувати в його Парижі?! З цього б не здивувався навіть сам пекар. А в одному будинку на розі стояв коло вікна якийсь чоловік і, не скидаючи капелюха, з викликом дивився на короля. Він, певне, думав, що й так уже попав до чорних списків, тож йому нема чого втрачати. Охоронці короля хотіли побігти й схопити того нахабу, але король заборонив; усі навіть подумали, що цим він порушує заведений звичай.

Дорогою з собору до Лувру короля зворушував кожен вигук «слава!»; але потай його обурювала й дратувала така непристойна безтурботність тих, що гукали. Він перед очима в усіх ходив по столиці, що нарешті була під його владою, і добре знав, що мусить показати їй цю владу, а ні в якому разі не дозволяти, щоб з оцих купок людей то там, то там лупало ріденьке «слава!». Адже в тисячу разів більше було тих, що не відривались від свого звичайного діла — на кухні чи в крамниці — і хіба що між тим ділом казали: «Що, король дуже пишається, що вступив до Парижа? Дарма, вгамується!»

Колись, у незапам'ятну давнину, в провінційному місті, яке називалось Оз, такий собі молодий король Наваррський бенкетував на ринку з бідними й багатими, які спочатку побоювалися, що він їх переб'є, бо вони, бач, не відчинили йому брами добровільно. А він сів з ними до столу. Завдяки йому вони спізнали новину, яка звалась «людяність», і були вкрай здивовані. А що ми змалку й до останку однакові, то й тепер Анрі ладенп був обняти й поцілувати в обидві щоки всю свою столицю зразу, хоч яка вона велика. Проте між Озом і Парижем, на всьому довгому шляху крізь десятиріччя, стояли два ряди воїнів у обладунку; то були уроки досвіду, і тому короля дратувало кожне «слава!» отут, між Богоматір'ю Паризькою та Лувром, хоча й зворушувало його. По суті, він чекав сутичок — та їх і не забракло.

Один патер, озброєний протазаном, підбурював люд проти нього. Якийсь старий душогубець, ще з часів Варфоломіївської ночі, так шаленів, що гепнувся додолу, зламавши свою дерев'янку і мушкета. З вікон цілилися в королівських вояків. Король сам бачив, як в одному місці намагалися спорудити барикаду, і це було дужче схоже на справжнє життя, тож і не дало йому збитися з шляху. А по випадах своїх ворогів він розпізнав той шлях і нарешті щасливо дістався до Луврського палацу. Сів за стіл у великій галереї, обід чекав на нього, придворні та слуги на місці — все мало такий вигляд і відбувалось так, наче ці вісімнадцять років його тільки й дожидали тут. Він їв і нічим не турбувався, навіть не розглядався круг себе; тільки повторив свій наказ, щоб до третьої години іспанці, якщо їм дороге життя, покинули місто.

Герцог де Феріа, намісник його католицької величності, ще й досі з цим не змирився: він утримував частину передмість. Король звелів переказати йому кілька гострих слів, і Феріа, що не був воїном, скорився. Він послухався наказу навіть трохи раніше, ніж паризькі поплічники Філіппа, що отримали від нього вісімдесят тисяч пістолів. А втім, гроші ті були давно розтрачені, тож і віра в повелителя світу вичерпалась. Поза центром міста — від Богоматері Паризької до Лувру, — який король міцно тримав у руках, ще ворушилися не дуже численні недобитки колишньої Ліги. То були шаленці всіляких мастей, що вимахували зброєю, корчили страшні пики, але за годину мали стати посміховиськом; одначе досі ще були грізні й навіть гідні поваги, бо до останку боронили вже програну справу.

Що ж там сталось? Назустріч їм на їхньому ж таки терені висипали юрми беззбройного люду. Там були здебільшого діти, і вони дзвінко кричали: «Хай живе король!» І біснувата орда спинилась. За дітьми їхали верхи герольди з сурмами; вони проголошували мир і прощення. За ними — судові урядовці; і ото перед ними шаленці нарешті склали зброю. Роззирнулися довкола й побачили, що робити більш нема чого, бо їм, як і всім іншим, ідуть назустріч і простягають руку. Декотрі просто розгубились — вони не могли так швидко зректися свого життєвого досвіду й звичок: яке пуття з шаленства, насильства та всяких таких недоладностей, коли діти і правники в вирішальну хвилину являють вам таку відважну миролюбність? Кілька шаленців тут-таки згинуло, не витримавши надто різкого переходу від безумства до розуму.

З усього, що сталось того дня, — а сталося немало, — король Анрі жадав тільки одного, жадав палко й невідступно й хотів будь-що його побачити. Він піднявся на браму Сен-Дені й став біля вікна. Третя година вже надходить. Чому ж не йдуть іспанці! Ага, йдуть уже! Ступають повільно, несучи капелюхи в руках. Усі мовчать, очі в усіх похнюплені. Це найпихатіші зі смертних, вони вважали безсмертними коли не самих себе, то свою державу. Нехай вони й раніше втрачали міста, але з жодного ще не відступали так, як із цього, — без бою, просто тому,