Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Я можу думати тільки сидячи.

— А я мушу ходити. Але ж думати зараз треба вам, а не мені, тож сядьмо, — вирішив Анрі.

Агріппа також сів, дуже здивований: про що тут можна говорити так поважно чи навіть урочисто? Про Бріссака? То людина зовсім не вояцького вигляду, хитруватий простак, купує в фальшивої селянки цибулю, торгується, відходить, повертається знов — і щоразу кидає потай кілька слів. Адже це все курям на сміх, коли взагалі варте згадки.

Натомість молодий Сен-Люк говорив палко й задоволено, бо почував себе в цьому питанні впевнено:

— Пан де Бріссак — то неабияка загадка для кожного мораліста. Коли я сватав його дочку, він привів її до кімнати в масці, отак, як вона з'явилась і до вас. Та я однаково здогадався, що то не вона, а якась інша. Він гадає, ніби ніхто не вміє щось по-справжньому розгледіти, — тільки він сам, знавець картин.

— Загадка неабияка, згоден, — сказав Анрі.

— Він вивчив картин без ліку, не рахуючи книжок.

— Він поводиться не вояцькому, — озвавсь Агріппа.

— Навіть більше. — Сен-Люк поворушив руками, ніби розгортав щось невидиме, і впало в очі, що з однієї руки — лівої — він не скинув рукавички. — Пан де Бріссак збирає предмети мистецтва не просто для того, щоб вішати їх на стінах чи ставити у вітринки, — він невтомно збагачує свій розум усілякими образами та одкровеннями. Він проймається ними. І живе їхнім життям.

— А від нього самого нічого не лишається, — зрозумів Анрі.

Та Сен-Люк пояснював далі:

— Він не вдає зрадника, величносте. Він справді став ним, постійними вправами розвинув у собі зрадливість.

— Чи й він називає себе гуманістом? — спитав Агріппа д'Обіньє і схопився зі стільця. — Ми колись були гуманістами щиро й чесно. Я складав свої вірші на коні, з мечем у руці. А коли, як справжній хробак, босоніж копав шанці перед боєм на службі у войовничого гуманіста, мені являлись небесні видива.

Анрі сказав, ні на кого не дивлячись:

— Це один спосіб. Та є ще й другий, складніший; він вселяє непевність і позбавляє людину обличчя. — Тоді, обернувшись до Сен-Люка, засміявся: — Нехай собі граф Бріссак і далі користується своїм методом — збирати картини та читати античних авторів, — коли цей метод привів його до того, що він так хитро здає мені мою столицю. А той іспанець, Феріа, ні в чому його не підозрює?

— Та звідки! Пан де Бріссак сам запропонував герцогові де Феріа замурувати кілька брам, щоб легше було обороняти мури. Феріа не солдат, він і не помітить, що з замурованих брам знято варту і якраз ними має проникнути до міста ваша величність. Само собою зрозуміло, що насправді брами будуть тільки забиті землею.

— Це виявиться передчасно.

— Виявилось би, якби мій пронозливий тесть не був у спілці зі старшиною купецтва, з ратманами й з усіма на світі. Вже дійшло до того, що люди питають, чи є ще в Парижі хтось пошитий у дурні, крім Феріа, який поздоровляє себе з тим, що губернатор у нього такий недотепа.

— Кожен, мабуть, хоче знати, яку вигоду матиме з цього діла.

— Пан де Бріссак сподівається, що з ласки вашої величності стане маршалом Франції.

— Сміхота, — сказав Анрі — спочатку з поважним обличчям. Тоді повторив це слово, і враз його з незвичайною силою пройняв весь огидний комізм становища. Людина, що боролась увесь свій вік, — це він сам. Власною рукою рубав ворога, власною волею зберігав твердість — увесь свій вік. За віру й королівство боровся весь свій вік, і все це було б марне без отакого схибленого збирача картин та зрадника здуру. Сміх душив короля, але він стримав його, хоч від натуги аж посинів. Цей сміх, що рвався з нього, був би занадто злий.

Король підвівся й відійшов до вікна. Сен-Люк хвилинку зачекав, а тоді, нечутно ступаючи, теж підійшов: видно, розумівся-таки на порухах душі. Він наважився заговорити, але, щоб підкреслити свою підлеглість, висловлювався вкрай манірно і аж сюсюкав. Король і справді відчув погорду, але йому не хотілось вірити, що Сен-Люк прагнув саме цього. Не повертаючи голови, він повторив почуте:

— Кажете, той дивак уже віддав гаптувати перев'язь? Архангел Гавриїл, чи то Габрієль, — дуже промовисто й доречно, Габрієль на білому шовку. Цю перев'язь піднесе мені мій маршал у день мого вступу до міста… бозна-коли той день настане, — додав він, бо надто неправдоподібною здавалась ця картина.

— Сьогодні чотирнадцяте. Лишається тиждень, — просюсюкав пан де Сен-Люк. Анрі, почувши, рвучко обернувся.

— Ви знаєте більше, ніж слід вам знати. Чи, може, ви самі бачили губернатора? Ви були, перевдягнені, в Парижі?

— Ні, де там! Проте ось тут записані для вашої величності всі подробиці змови. — І молодий придвориий вийняв з рукавички — лівої, якої не скидав, — якийсь папір. Анрі вихопив аркуш у цього.

— Хто це вам дав?

— Сам Бріссак.

— То він тут?

— Або ж був тут — звісно, з дозволу герцога де Феріа. Він приїздив із двома нотарями, щоб уладнати зі мною деякі невідкладні родинні справи. Я покинув їх, тільки-но отримав цей папір. — Усе це він говорив уже зовсім не збентежено, не відчувалось також бажання здивувати. Цей молодик завжди влучав точно куди треба; то навіщо затримуватися з ним довше?

— Коня! — гукнув Анрі з вікна.

— Ви його вже не застанете, величносте.

Та Анрі вже вибіг надвір, вихопився в сідло й помчав паризьким шляхом. Скоро він побачив попереду величезну карету, що похитувалась на вибоях, займаючи всю ширину дороги, так що й не об'їдеш. Довелось випередити її просто лісом, а тоді стати між двома деревами й зачекати. Ось вона важко під'їздить; спереду в неї широке вікно, і Анрі розгледів нотарів: їх було троє. Всі, як один, у чорному, на головах високі шпичасті капелюхи, сухі обличчя, всі троє вже старі люди, втомлені дорогою, і жоден з них не захотів навіть глянути на непроханих вершників. Навпаки — вони позаплющували очі, порозтуляли роти й стали вже зовсім однакові. Анрі хотів гукнути, але стримався, і так та мара й прогуркотіла повз нього. В останню хвилину один з трьох нотарів поворухнув рукою: човником зігнув долоню, повільно-повільно підняв її до носа того, котрий куняв навпроти нього, а тоді черк — і спіймав муху. Ох, як засяяв простакувато-хитруватий вид!

На чужому носі спіймано муху, а король, якому він має здати його столицю, сидить у сідлі й дивиться. Тепер Анрі вже знав досить, тому й не став зупиняти карету.