Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Анрі зразу не збагнув, чому всі довкола перешіптуються. Він чув ремство, розрізняв зітхання, але нарешті хтось наважився сказати голосно:

— Величносте! У вас на сорочці дірка.

Коли все з'ясувалося, прикра ніяковість змінилася веселощами. Перший засміявся сам король, хоча намагався вдавати великий гнів.

— Арманьяк! — гукнув він, а коли перший камердинер з'явився, Анрі спитав: — Хіба в мене нема шести сорочок?

— Ох, — зітхнув д'Арманьяк. — Уже зосталось тільки три.

— Оце дожився… Скоро голий ходитиму. Отаке буває з королем, коли він не стягує податків з міст і викупляє їх у губернаторів Ліги, що просто-таки душили їх своїм здирством. А селянам я дарую їхні садиби, спершу відвойовуючи їх по одній. Звісно, що на коронаційний убір мені ще вистачає, а на сорочки — вже ні.

Сказав, повернувся і пішов — саме вчасно, щоб його мова зосталась у вухах у всіх. Він говорив сміливо й гордо. Дірка на сорочці обернулася жертвою, принесеною королівству, і примножила славу короля. Оце справжній король! Усі ще раз побачили в уяві, як він іде через собор у своєму фантастичному одінні, що здається на ньому природним, — порівняли, і цей, у подертій сорочці, видався їм навіть величнішим.

Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами — на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали — і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі.

Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон — його люба сестриця; далі — принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею — пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив — теж тільки для годиться — Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді — в кінці!

Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе».

Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш — старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло.

Але сама Габрієль зворушувала їх. Саме сьогодні вагітність накладала такий відбиток на її обличчя, що не тільки її владар аж терпнув від ніжності й страху. Воно було таке бліде, таке тонке, від оспіваного повного підборіддя лишився тільки натяк, а шкіра просвічується прозорістю перлини. Тільки очі ще побільшали, і їхній гарячковий блиск будив жаль, примушував забувати те, що її біле тіло світиться перлово, а на ньому іскриться карбоване золото, рубіни і справжні перли. Кавалери позад неї притихли, та ще співчутливіше билися серця дам, які, нахиляючись до неї через стіл, підбадьорювали вагітну ласкавими словами. Пані Катрін, сестра короля, пильнувала, коли господиня за столом має віддати якийсь наказ, і замість неї кивала слугам подати таріль чи карафку. Один із дальших її сусідів (то був пан де Роні) схопився зі стільця й, випередивши служника, підняв ложку, що випала в Габрієлі з нетвердої руки.

Побачивши, що учта на честь коронування владаря перетворилась в ушанування його любої владарки, Анрі оголосив, не довго думаючи, на весь стіл, що він збирається домогтись від папи розірвання його шлюбу й одружитися з пані де Ліанкур. А її, звісно, духовний суд розлучить із чоловіком: адже той визнав, що його хвицнув кінь. Почувся сміх, Анрі сприйняв його як загальне схвалення і пішов ще й далі: сказав, що його кохана владарка незабаром дістане титул маркізи. І це ще не все: він підняв келих на честь маркізи й так довго та поважно, дивився на неї, широко розплющивши очі та звівши брови, що всі зрозуміли: її шлях веде ще вище. Піднесення чарівної Габрієлі скінчиться лиш тоді, коли вона поруч із ним прикрасить собою французький трон. Вона буде нашою королевою.

Проте загальне схваленим тільки ввижалось йому, та й то лиш поки він був щасливий і розчулений. Бо хто ж не знає, як вони уявляють собі королеву