Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Проте чарівній Габрієлі на високих хорах середнього нефу й не в голові були такі спомини. Її любий владар і тут повторив усі належні присяги, зокрема ту, що проти єретиків, і ось єпископ наклав йому на голову корону — так, справді, корону, — і її любий владар уже коронований. У самих глибинах душі вона ніколи в це не вірила. Слухай, Габрієль д'Естре, як люди гукають: «Хай живе король!» Ось уже на його честь заспівали «Те Deum», а він же з'являвся до тебе в подобі маленького селюка з запилюженим обличчям, пішки пробрався до замку Кевр, і ти йому сказала: «Величносте! Який ви бридкий!» А потім довго глузувала з нього, раз по раз його дурила й лиш помалу піддалася, щоб він здобув тебе, бо при своєму кочовому дворі він мав славу великої людини. Хоча що то був за двір, який мусив переїздити туди чи сюди залежно від примх воєнного талану. Ти мусила спритно лавірувати між пасторами й прелатами, а метою твоєю було збагачення власної родини: пан д'Естре крав, а ти його захищала, і через твої родинні почуття пан де Роні став твоїм ворогом. Ти сприяла наверненню твого єретика — спочатку тихенько, потаємно, як тобі й наказано; тоді ти ще кохала іншого й мало не втекла з ним. Аж зовсім під кінець, у ніч сліз і загадкових видінь, ти зрозуміла, від кого ти носиш під серцем дитину І хто насправді твій любий владар. Отак і сталося, чарівна Габрієль, що ти високо на церковних хорах тремтиш від гордості й радості, твій зір туманить нестерпне блаженство, бо твій владар приймає корону.
Як ми можемо помилятись! Анрі не нажився позирнути вгору, до своєї любої владарки: він боявся, що і їй доведеться кахикати, як йому, аби стримати сміх. Урочисті акти нічого не виграють від повторення, коли ти відчуваєш фальш і усвідомлюєш, що це комедія. Анрі зужив усю свою поважність у боротьбі за сумління, під час тяжких роздумів та в смертельному стрибку. Його здійснено, і не питаймо себе, нащо. Якби хоч задля влади, так ми ж досить довго п'ялись до неї і знаємо їй ціну. Герольд вигукує ім'я давно померлого, а відгукується живий. Єпископ — такий, якого пощастило добути, — підносить фіал і і миром — найпристойніший з усіх, які пощастило знайти. А тоді опускає корону на голову, сповнену сумнівів, а не віри; та корона мала бути шанованою у віках, а вона — щойно з рук ювеліра. Отака й влада — її показний бік. Сонячний промінь виблискує на мечі, якого маршал де Матіньйон[48] тримає прямовисно перед собою: це буцімто меч конетабля. А насправді Матіньйон — ніякий не конетабль, зате він складає двозначні віршики й латиною, і рідною мовою; може, в нього й тепер уже є якісь напоготові, в ту мить, коли в його руках виблискує страхітний меч. Отака ця влада.
Тим часом Анрі думає про іншу, яку він носить у серці, і то, власне, й є влада над серцями. Урочистий акт йому не подобається; він не бачить, яким чином цей акт може прислужитись очищенню розбещених душ. Правда, не відчуває він тут і присутності вбивці — а це, по-перше, велика полегкість: можливо все ж таки, що помазання, коронація і вся вага сьогоднішньої церемонії зроблять його особу хоч на якийсь час недоторканною. Врешті-решт, учений правник зі своїми гіркими словами помилився. А по-друге, оскільки небезпека для життя усунута, цей король стає поважним, до нього повертається поважність, що була зосталася в горбатому шиночку, де головну роль грав блазень, або в лазні, коли там з'явився той самий блазень. Зовсім інша річ, коли король дивиться на свого вірного Роні.
Поки тривала церемонія, Анрі час від часу поглядав у обличчя баронові й щоразу лякався: то було єдине щире обличчя в соборі. Цей чоловік неначе зійшов із соборного фасаду; він би й там був на своєму місці, як кам'яна статуя з простими, величними рисами, яких ніщо не може зворушити. Протестант чув, як король присягається винищити єретиків, але обличчя його лишалось незворушне. Він був присутній, грав належну йому роль, але все нутро його промовляло: «Тинди-ринди». То безмовно озивалась у ньому сувора простота гугенотів, то була його думка про урочистий акт. «Сухозлітка, жіночі витребеньки, мерзота перед господом», так би вигукнув його внутрішній голос, якби барон дозволив. Та практичний Роні прирік тому недоречному голосові мовчати, а сам усією поставою й виглядом виражав, що він вірний і непохитний слуга свого короля. Анрі, що взагалі добре знав чоловіків, знав і свого Роні, але тільки тут, посеред урочистого акту, впевнився до кінця, що той довіку буде з ним.
Невдовзі по тому він призначив барона до королівської ради. Далі вже Роні сам подбав про те, щоб стати герцогом де Сюллі, всемогутнім розпорядником фінансів королівства, начальником артилерії, такої, як світ іще не бачив, і, практично, правою рукою короля — лиш доти, поки його великий король жив на світі, і ні хвилини не довше. Йому Роні віддав свою душу, з ним зв'язав свою долю, всупереч внутрішньому голосові давнього гугенота. «Скільки варт я для тебе, стільки й ти будеш для мене». Початок його висхідного шляху був тут, був складником цього урочистого акту: адже Анрі час від часу поглядав на обличчя барона. І щоразу лякався. Бо він поглядав у лице Обов'язкові й кам'яній Поважності — попри таємне «тинди-ринди». Анрі думав: «Пересічна людина, щоб не сказати посередність. От якби я міг брати з нього приклад!» Так думав Анрі, бо простота в той час йому здавалась вельми бажаною. Але досягти її найважче в світі — якщо ти не Роні.
Король вийшов із собору більш по-королівському, ніж увійшов туди. І хода, й постава були вже справді величні, а фантастичні шати здавалися цілком природними. Мавши таке осереддя, вся процесія набула куди більшої пишноти, особливо
