Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

супроти того, якою була спочатку. Натовп понад шляхом безмовно падав навколішки. Звичайно, потім Анрі для обіду переодягся — відмахнувся від пана д'Арманьяка, коли той приніс йому білий шовковий убір, і сказав, що хоче почувати себе зручно, як щодня. В бенкетній залі він сидів під балдахіном, та це не зіпсувало йому апетиту; сидів за своїм столом сам і міг бачити по праву руку стіл духовних вельмож, а по ліву — стіл вельмож світських, і всі вони квапились наїстися, подібні в цьому до нього. Взагалі вважалося, що тепер вони й в усьому такі, як він, тільки він перший серед рівних, а разом вони й становлять королівство. Та він думав не так; він гадав, що це надмірна претензія, а з другого боку, що цього мало. Він і тепер наказав відчинити двері і впускати весь люд. Він не боявся тисняви; нарікали тільки вельможі.

Та скоро він спромігся відновити веселий настрій. Тим дворянам, що прислуговували йому, він сказав, що дон Філіпп, повелитель світу, доп'яв собі ганебну хворобу. Всі не могли надивуватися з незбагненного гріхопадіння його католицької величності після такої тривалої здержливості. Один-однісінький гріх — і зразу кара. Що б то було, якби кожен король-зальотник отак із першого разу попадався! Враз усі, й за лівим, і за правим столом, обернулись до короля, що сидів під балдахіном за поставленим упоперек столом. Король засміявся й тим дозволив сміятися всім. Ото вже потішилися з католицької величності — короля Іспанії — та з його сміховинного нещастя! Декотрі з присутніх сприйняли всю історію як жарт, хоча й дуже ризикований; саме ці й сміялись найдовше. Декотрі з вельмож, особливо з духовних, аж боки рвали і все плескали в долоні, піднявши вгору руки та обернувшись до короля: виражали йому своє захоплення. Адже цей король незрівнянно частіше від іспанського наражався на таку хворобу, проте не підхопив її. Так мало того — тепер вона ще й точить його ворога. Як же не захоплюватись таким щастям!

Декотрі замислились; їм перехотілося сміятись. Кому так щастить, того треба стерегтися. І подвійна гра його коштом може скінчитися зле; отже, тим учасникам бенкету, котрі ще мали зносини з іспанцями в Парижі, час було їх урвати. Іспанці не зостануться в Парижі, коли їхній володар доп'яв таку хворобу. Щастя подає знак; не знехтуй його! Хтось голосно сказав, що ганебна хвороба точить не тільки повелителя світу, а й усю його всесвітню державу, що вона гниє і від її тіла відпадає частина за частиною. Ці слова рознеслися по всіх столах, і їх обговорювали вельми жваво. Тим часом від вина та наїдків обличчя почервоніли, а голоси стали гучніші. Цей бенкет вельмож через новину з Іспанії почав перетворюватись у невтримну пиятику, і королю захотілось урвати його. Ті, котрі кмітливіші, помітили це. До них належав і кардинал дю Перрон — це він підкладав подушку під коліна королю, коли той зрікався своєї хибної віри.

Дю Перрон подав королю чашу для обмивання рук, уклонився й попросив дозволу проспівати пісню (дивна річ для князя церкви), і всі зразу притихли. Кардинал співав королю на вухо, пісня була коротенька і, видно, дуже зворушлива, бо в короля вогко заблищали очі. За ближчими кінцями обох столів розчули й ті нечисленні слова: «Уста твої коралі, а зуби кість слонова. А підборіддя повне — яке ж воно звабливе!» По королевих сльозах спочатку ближчі, потім дальші збагнули, про кого пісня. Усі один по одному попідводились, обернулись до короля і, стоячи, безмовно віддали шану його щастю, як щойно плескали в долоні його успіхові.

Втілення того щастя звалося Габрієллю, про це здогадались майже всі — навіть найтупішим ситий обід прояснив у головах. Декотрі в думці порівнювали той скарб, що припав йому, із гнітючими новинами з Іспанії. Поодинокі міркували глибше: вони бачили, як змінився цей колись легковажний чоловік, і в його вірності та сталості відчували тверде бажання осісти й володіти. Але володіти в цьому світі чимсь малим він не захоче. Його войовничість межує з величчю. Войовничості ж тільки й бракує володіння, щоб називатись величчю. Така принаймні думка розважливих; а найрозважливіший з усіх, пан де Роні, цілком безумовно пов'язував ідею величі з ідеєю володіння. Тому, всупереч своїй натурі й бажанню, він у цю хвилину вирішив укласти мир з пані де Ліанкур.

Тільки-но спожили одну багату трапезу, як уже чекала друга, надвечір, цього разу вже з дамами. Декотрі з гостей лягли поспати, інші збавляли час у розмовах. Сам Анрі грав у м'яча — важкими довгастими шкіряними м'ячами, що їх нелегко кидати з повним шлунком, а як улучить котрий, то лишить принаймні синця. А удар у повний живіт буває просто нищівний, і тому один із гравців незабаром простягся на траві, а інші ще раніш визнали себе переможеними. Але Анрі будь-що-будь хотів грати далі і за браком дворян покликав у партнери городян, глядачів тієї гри. Хто з них найкраще грає в м'яча, спитав він і, на їхній подив, зразу несхибно вибрав тих гравців сам, бо оцінював поглядом будову тіла. Обранцями стали один різник, один бондар, два пекарі й один фігляр, що ненароком затесався між шановних людей; але у грі він зразу здобув пошану й вагу. Звичайно ніхто не має охоти водитися з линвоходцем, фігляром і видимим пройдисвітом. Тільки гра рівняє всіх, і на якийсь час завдяки фаховій виучці й з фігляра може стати щось порядне.

Король своїми далекими кидками спочатку вибив із гри одного з пекарів. Решта витримували з годину, поки врешті різник, бондар і другий пекар здалися; всі троє повернулись і пошкутильгали геть.

— Ану, давай! — гукнув король до фігляра, і обидва почали кидати один одному м'ячі з якоюсь дивовижною легкістю, ніби за допомогою чарів. Перебігали з місця на місце, наче ртуть, і тільки простягали руки, а м'ячі ніби самі влипали в долоню — не один, а три, чотири, п'ять — і здавались легкими, ніби мильні бульки. На те видовище надивитись не можна було. Зібрався густий натовп, і світські, й духовні вельможі забули про травлення, і всі дивились на чудовну гру короля з фігляром.

А ті двоє справді вдавали з себе якихось безтілесних духів, проте надовго їх не вистачило. Одна річ мистецтво, а інша — дійсність. У обох уже змокріли чуби, піт стікав по лобі, заливав очі й заважав ловити м'ячі. Тоді обидва водночас поскидали колеги, — в лютневий день, надвечір, — і люди побачили обох,