Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Тому Габрієль і дістала багато доказів співчуття й шаноби, коли, за прикладом короля, все товариство нарешті підвелося з-за столу. Анрі підвів до неї принцес де Бурбон і де Конде, і вони обняли й поцілували її. Серед усіх інших жінок теж не знайшлося жодної, котра, ставши нарешті перед її лицем, не запевнила б її, що вона така чарівна, як іще ніколи. І кожна говорила щиро, вони не відчували до неї ні ворожнечі, ні заздрості, а навпаки, якусь жіночу спорідненість — завдяки її станові, а то й просто людську спорідненість, бо цю учту на її честь, можливо, навідала невидима гостя, що пройняла всіх дрожем. Хто не похвалив би пишної вроди, що пишається своєю нетлінністю, як мистецький твір! Але перед красою, яка вже, можливо, у спілці зі смертю, люди схиляються.
Наостанці відчинили двері, за якими зразу починалися сходи. Кілька дворян узяли з рук у служників свічники з численними свічками і вишикувались по двоє на кожній сходинці — з обох боків. Попереду вшановуваної пари йшли принцеси королівського роду, а позаду, на деякій відстані,— всі інші дами та кавалери. Посередині Анрі вів Габрієль за високо підняту руку. Їм світили, вони піднімалися сходами. «Урочистий акт!» — так почував Анрі, молодий і щасливий. Урочистість була порушена — а може, ще й підсилена — тим, що вагітна відчула млість, і коханому довелось підхопити й підтримувати її. Весь супровід відстав, останні вогні лишилися внизу, а вони нагорі поринули в непевну сутінь, наче в туман, осяяний тьмяним місяцем, і зникли — немов розтанули.
Дама в масці
Париж уже достиг для того, щоби впустити короля, й навіть перестиг. Навіть сам герцог де Феріа[49], що й досі правив містом як намісник його католицької величності,— навіть він не міг уже вірити, що там, як і перше, існує іспанська партія. Брати до уваги доводилось лише затятість небагатьох непоправних та страх значно більшого числа тих, котрі не вірили, що їм можуть пробачити давнє. Проводирі Ліги на чолі з самим Майєнном про всяк випадок заховали своє рухоме майно й поховалися самі. Жоден з тих шістнадцятьох, що правили округами столиці, не пропустив нагоди потай запевнити короля у своїй відданості; отой кравець — у дні, коли вороги короля повісили його верховного суддю, — тільки випередив решту. Досить уже крові! Проповідники, що закликали до звірства, вже не мали успіху серед люду — їм самим слід було стерегтись. Бо люд тим часом перейнявся поблажливим і поміркованим настроєм — часом ладен був навіть до насильства вдаватись, обстоюючи добро. Через це бували заворушення; їх придушували, але більше для годиться. Котрий це можновладець, що має хоч сяку-таку владу, зречеться її і втече, поки ще має зброю — хай навіть саму зброю, а не руки, здатні нею володіти. Іспанський командувач мав понад чотири тисячі чужоземних вояків, і вони могли обороняти принаймні вали та брами.
Королю ще не так просто ввійти до міста. Тим чотирьом тисячам дати раду легко, та нелегко дати раду доброті люду, що чекає доброго короля. Король дозволив парижанам добувати припаси за мурами, аби не голодувати; то як же він може тепер стріляти з гармат по їхніх будинках і вдиратися до своєї столиці серед різанини? Йому цього не дозволено. Він мусить діяти у відповідності зі своєю доброю славою в народі і здобувати владу так, як личить королю — улюбленцеві народу. Анрі кілька тижнів витратив, умисне зміцнюючи свою репутацію приступної для всіх людини. Nihil est tam populare quam bonitas[50]. Якось він знову заблудив на ловах, а такі випадки завжди можна використати; вночі, о другій годині, сам-один прибився до якоїсь господині, і то було зовсім не розбійницьке кубло. Дім належав одному службовцеві його-таки податкової управи, і король знав про те; він взагалі добре знав своє королівство. Але дівчина, що впустила його, не впізнала короля; Анрі просто сказав їй, хто він такий, з'їв скибку хліба з маслом і простягся долі перед каміном, а не в ліжку. А вранці притьмом захотів до утрені; священика довелось привозити за три милі. Де ви бачили, щоб король був такий простий, а недавній єретик — такий ревний у вірі!
Декотрі нізащо не хотіли повірити в це, як, наприклад, один торговець свиньми, що з ним король сидів у сільській корчмі за одним столом, — він-бо знов заблудився. Люди, що були в корчмі, не впізнали його, а може, прикинулись дурниками: коли король удається до хитрощів, селянин його завше перехитрує. Одне слово, той торговець свиньми зважився наговорити йому всяких зухвалих слів, бо нібито не впізнав його. Анрі більш нічого не зоставалось, як зійти зі сцени з великою помпою. Він визирнув у вікно, і зразу до корчми під'їхало кілька панів на конях — вони, певно, розшукували заблукалого короля. А селяни загомоніли: оце-то так! То це ми самому королю правду в вічі сказали? І він ту правду стерпів? Торговця свиньми поплескав по плечу, відповів йому по-доброму й нічим не покарав. Потім ті селяни почали говорити між собою про Париж: мовляв, ті городяни зовсім не знають короля, а то б вони впустили його в місто. Бо такий спритний чоловік однаково свого допне.
А найкращу науку щодо цього дістала від Анрі одна дама в масці. Вона навмисне приїхала з Парижа до Сен-Дені, де він знову жив, і довірчо повідомила його про все, що діється в Парижі на його користь. Говорила вона так тихо, що в сусідній кімнаті крізь відчинені двері не почули жодного слівця. Крім королівських придворних, там були ще
