Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

«Як вони пнуться зі шкіри, щоб не ходити навпростець і не чинити по-розумному!» Ось про що він думав, ступою їдучи назад. Так, у його пам'яті вже назбиралось чимало зразків людей розумово схиблених — починаючи з Варфоломіївської ночі, і далі, й далі. Його призначення — змінити саме це, а інакше навіщо бути королем? «Вони й далі ставитимуть тобі перешкоди, Анрі. Ловити мух — замість розпізнавального знаку — і посилати до тебе дам у масках для таємного порозуміння. І ти мусиш миритися з цим».

Захоплення влади

Все сталось, як було умовлено. Щодо обачності Бріссакові не було рівних. Він сказав іспанцям, щоб ті звірились на нього й сиділи тихо, аби не сполохати зрадників. Бо треба їм знати, що в місті є зрадники і вони легко можуть здогадатися, що Бріссак надумав їх переловити. Отож горді іспанці з недбальства полишили все па примху долі.

Анрі дуже добре підіграв своєму партнерові. Правда, черев помилку трохи-трохи не взяв його в полон. Двадцять другого о четвертій годині ранку Бріссак був уже запепав духом, бо королівські солдати все не з'являлися. Але причиною був лише густий туман, і, щойно виїхавши за мури, губернатор наткнувся на них. На щастя, то був саме загін, яким командував його зять, пан де Сен-Люк, і обійшлося без непорозумінь.

Обидві замкнені брами відчинили, і, тільки-но вдарили вранішні дзвони, король вступив до столиці. Його дворянам не терпілося; при повній зброї вони стрибали через останні перешкоди. А сам він, упершись рукою в бік і трохи нахиливши голову, вдавав, ніби оце повернувся з кількагодинних ловів. А насправді він не був тут вісімнадцять років.

Перший, на кого він наткнувся, був Бріссак з обличчям янгола. Таку чистоту виразу й сумління не часто зустрінеш, вона дуже рідко буває відбита на людських обличчях. Схиливши коліно просто у вуличне багно, а голубі очі звівши вгору, Бріссак підніс королю білу перев'язь. Король зразу пов'язав йому на груди свою, обняв ного й назвав «паном маршалом».

За це Бріссак віддячив йому доброю порадою: хай король краще надягне панцер. Бо хтозна… Хоча це, звісно, дуже мило — ходити поміж людом у простому колеті, як, видно, бажає його величність. Анрі злякався. Він зовсім забув про ніж… Та ні, Бріссак мав на увазі з'юрмище, тісняву, штовханину, яку дуже легко умисне зчинити у такому великому місті, а вона може стати небезпечною, бо й королю недовго загубитись у ній і попасти в руки ворогів.

Анрі відповів, що його нізащо не спіймають. Та вони навряд чи й прагнуть цього.

— Таких пташок, як я, ніхто не любить тримати в клітці.

Одначе послухався і в'їхав у свою столицю, маючи на собі, під плащем, панцер. Замість капелюха з розкішним білим плюмажем, що звістував би мир, на ньому був сталевий шолом. Такий убір трохи пригасив у ньому почуття тріумфу — а втім, це зробили вже й дощ та безлюддя на вулицях.

Там у цю світанкову годину не було нікого, та й з вікон дивилось небагато; королівське військо, що розділилось на кілька загонів, дорогою розігнало трохи іспанців, уклали або повкидали в воду три десятки ландскнехтів, і це, власне, все. Панові де Сен-Люку та його загонові стрілась дорогою купка міщан, що пробували обороняти укріплений будинок; але король на своєму шляху не натрапив і на таке. Він послав гінця переказати герцогові де Феріа, що той має залишити місто, і квит. А другий гонець помчав до собору Богоматері повідомити, що прибув король.

Прокинувшись і повстававши, парижани й віри не йняли новині, хоч вона летіла з дому в дім: король уже в місті. Вони перелякались на смерть. Перша думка була про грабунки та різанину — дарма що багато їх бачили короля зблизька ще в Сен-Дені, коли він зрікався своєї віри, або й у Шартрі під час коронації й були йому віддані тілом і душею. Що з того… Одна річ — пишнота святкового дня, інша — година тріумфу переможця: вона, звичайно, має бути кривавою.

А в нього й на думці такого не було, він і не здогадувався, що люд охоплений страхом. Та новоспечений маршал Бріссак це врахував: він розіслав дозорців на дуже рослих конях, з гучними голосами, щоб вони оголошували, по-перше, ласку й прощення, а по-друге — що в руках короля уже все місто. І хай парижани спокійно сидять по домівках. Але вони, навпаки, висипали на вулиці вітати французів у білих перев'язях, королівських сурмачів, а самого короля на плечах внесли до собору.

На Богоматері Паризькій дзвонили всі дзвони — кожен своїм голосом, по якому його впізнавали й прозивали. Попереду короля йшли сто французьких дворян, отже, це таки справжній король. Але ж той самий старий собор не так давно бачив процесії на честь святої Женев'єви, які мали вмолити її, щоб захистила від нього своє місто Париж. Про це згадали інші — архієпископ, що виголошував, як умовлено, вітання, і кардинал, що так і не показався. А от люд умить про все забув: саме люд, у своєму загалі, а не окремі люди, бо кожен про себе зберігав у пам'яті чимало. Проте весь люд, мовби нічого й не було, плавом плив до собору, радів, був щасливий і побожний.

Король мусив відповідати на вітання, він викинув з голови все, що не стосувалось цієї хвилини, і все ж був трохи отуманілий. Досі він виразніше уявляв собі, як має відбутися цей в'їзд, і в думці бачив усе в ясніших барвах. Він відповів архієпископові: «Я хочу захищати й полегшувати життя свого народу, за це я віддам власне життя до останньої краплі крові!» Запевнив його й у відданості католицькій вірі, закликавши у свідки й бога, і святу діву. Але туман у голові лишався. Анрі мав таке відчуття, ніби він тут не присутній, та й інші теж тільки ввижаються. Того, що діялось насправді, йому було замало. Занадто довго він чекав на нього.

«Париж! Париж мій, і всі визнають, що він мій. А он у тому притворі мене самого намальовано в подобі диявола. Ось уже помітили, що я дивлюсь туди, і картину прибирають геть». Він стояв навколішки на кліросі й слухав месу. А потім, коли вийшов із собору на бруковану площу, то на цілу хвилину забув про дійсність: перед його внутрішнім зором постав дерев'яний поміст, завішений килимами, — він стояв на оцьому