Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Однак минуло ще більше тижня, поки Керім звівся на ноги. Був він худий – аж світився і, здавалося, хитався од вітру. Та молодість брала своє, а щедра на сонце весна з кожним днем наповнювала його тіло все новою і новою силою.
І ось настав день, коли їх обох – Івася й Керіма – викликав до себе кошовий отаман Сидір Білий. До землянки заглянув молодий козак-джура і, жмурячи очі від темряви, що панувала всередині, гукнув:
– Івак тут?
– Тут, – обізвався Івась.
– А Кирик Татарчук?
– Теж тут.
– Негайно до кошового отамана! Виходьте!
Хлопці вийшли.
Джура понад берегом провів їх до чималої хати, що стояла на горбочку, над лиманом, і повів до немолодого козарлюги з повислим вусом, який сидів за столом, під грушею, і щось писав, вмокаючи біле гусяче перо у скляну чорнильницю. Поряд з отаманом на широкій лаві лежала чорна кирея, яку отаман, видно, скинув з пліч, щоб не заважала писати, а на ній – кобза.
– Ось привів, батьку, – сказав джура, кланяючись. – Оце Івак, а той другий, утлий після хвороби, Кирик Татарчук.
Сидір Білий відклав перо і підвів на хлопців очі. Був він на вигляд суворий, міцний, широкий у плечах. На його голеній голові виднілося кілька старих шрамів, а таке ж голене обличчя прикрашали дві глибокі зморшки, що від крил носа різко спускалися вниз і надавали видові отамана тієї суворості, яку в першу мить помітили хлопці.
По той бік груші, на колоді, дрімало кілька запорожців – грілися на весняному сонці.
– Ну, мореплавці, як ся маєте? – спитав отаман, ховаючи усмішку у вусах. – Оговталися після подорожі?
– Оговталися, – відповів Івась.
– Що ж з вами сталося? Звідки і чому ви тікали? Мені сказали, що один з вас був закутий у кайдани…
– Це був я, – сказав Івась і розповів все, що з ним сталося в Криму.
– І куди ж ви тікали?
– Як куди? Додому, звичайно. На Україну! Але нам не повезло… Зіпсувалася погода…
– Дякуйте Богові, що мої хлопці саме випливли в море, щоб турка постерегти, а то б помандрували ви до самого султана в гості: вітер гнав вас прямо до турецьких берегів.
– Дякуємо Богові і вам, батьку, та всьому Кошеві Запорозькому, – вклонилися хлопці. – До султана ми не допливли б, хіба що мертві, а на той світ – це точно! Коли б не запорожці, то до вечора і дуба врізали б!
– Ну, й що ви думаєте далі робити? – знову підвів на них очі кошовий.
Хлопці перезирнулися. Поки що про це вони не думали.
– А що б ви нам порадили, батьку? – спитав Івась.
Отаман усміхнувся.
– Отакої! Я вас питаю, а ви мене… Бачите, Кіш – це не заїжджий двір. Поки ви були хворі, ми вас тримали тут, годували та лікували, а тепер ви здорові – і можете йти собі на всі чотири вітри. Незабаром тут розгориться справжня війна, і мені не хочеться, щоб серед нас терлися незнайомі нам люди. Розумієш, Іваку?
Як було не розуміти? Отаман без усяких натяків, прямо сказав, щоб вони забирали свої манатки та йшли собі геть без оглядки. Справді, не важко було здогадатися, що жодна військова частина не потерпить у себе в розпалі війни чужих, хтозна-звідки прибулих незнайомців. Немалу роль тут, мабуть, відігравало й те, що Керім був татарином. Отож – їм просто не довіряють. Треба йти! А куди? Всюди повно царських військ. Не встигнеш кроку ступити – і тебе спитають, хто ти і чого тут швендяєш? Козаки хоч знають, звідки і як вони прибули, а солдати зразу потягнуть до начальства, а те, не довго думаючи, накаже забити в залізо – і пожене в Сибір.
Івасеві стало жарко. Чого доброго, можна і на самого Потьомкіна напоротися. А чим така зустріч скінчиться, не треба бути особливо мудрим, щоб здогадатися.
Видно, ці думки так явно пробігали по молодому обличчю парубка, що кошовий легко читав їх. Хай не всі, а головні – вагання, сумніви, непевність, відчай – читав як по писаному.
– Ну, й що надумав, козаче? – спитав він, не приховуючи легкої насмішки.
– Нам треба забиратися з Коша під три чорти, так я розумію, – сказав Івась. – Але я не знаю, куди і як? Мені до Лубен, а Керімові до Мерефи так просто не добратися – неблизький світ! От я й думаю, що робити? І просто не знаю… Ні грошей, ні коней, ні припасів ми не маємо…
