Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Годі вам! – розвів він їх руками. – Бачимо, що родичі або добрі знайомі! А це міняє всю справу!

Безкровний закліпав очима.

– Яку справу, батьку?

– Бачиш, тут у мене щойно була розмова з Іваком та цим хлопцем, – він кивнув на Керіма. – Я подумав, що чужі люди в Коші нам без потреби. Хлопці видужали, підправилися – і я їх умовляв мандрувати собі далі, тепер уже не по морю, а по суші… Та раз ти знаєш Івака і можеш поручитися за нього, то це міняє справу. Тепер я подумав, що вони, якщо хочуть, можуть залишатися з нами. Сміливі та ще й співучі молодики нам не завадять… Та ти ж сам чув!

– Я й раніше чув… Сама цариця з Потьомкіним слухала його спів і навіть звеліла забрати хлопця в Петербург, у придворний хор. Ледве втік, бідолаха… Тепер йому на очі Потьомкіну не потикайся!

Кошовий стиснув кулаки.

– Ось такі вони всі – заздренні на все чуже: все, що розумне й талановите, тягнуть до себе! А у нас навіть школи поруйнували, щоб дурніші були! Дурнішими та темнішими легше управляти!

Безкровний погодився з ним – ствердно кивнув головою, а вголос спитав Івася:

– Ти чув, що сказав кошовий? Вирушиш із своїм товаришем додому чи залишишся з нами? Я радив би залишитися. Не вік же тобі наймитувати у Хуржика! Треба й покозакувати – повоювати! Якщо живим залишишся, землі отримаєш півста десятин, – Потьомкін від імені цариці обіцяв. Це якщо турка поб’ємо!.. Ну, а якщо спіткає невдача, то вічна пам’ять залишиться по тобі. Значить, Богові так треба було! Тут уже, братику, нікому дорікати, бо своєї долі і конем не об’їдеш! Ну, то як?

Івась глянув на Керіма, ніби запитував – як?

Той стенув плечима.

– А ти?

– Я, мабуть, залишуся тут!

– То і я з тобою!

Сидір Білий ударив Івася по плечах:

– Ну і молодець! – І гукнув писаря: – Писарю, запиши хлопців у компут[9] – Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку – молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть, – гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу, – грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!

Івась зашарівся від радощів – не сподівався, що кошовий такий щедрий.

– Дякую, батьку!

Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась, – годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.

Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита – підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату – і йому переламало ногу. Зрослася вона криво – і йому дали абшит[10]. Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.

Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.

– Сідай – поїдемо!

– Куди?

– Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував…

Катря була здивована. Це вперше Хуржик сам виявив бажання поїхати у Мацьківці. Раніш посилав Івася, потім – Василя, а це якась муха його вкусила – сам.

Однак вона промовчала. Сам – то й сам. Останнім часом він до неї не чіпляється, тільки позирне пильно при зустрічі – і мовчки пройде мимо. А матері справді потрібна вже допомога, бо їздила вона з Василем у село ще перед Різдвом. Як