Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Вона швидко переодягнулася і сіла на воза.
До В’язівки їхали мовчки, а коли завернули в ліс, Хуржик раптом заговорив:
– Катре, – сказав він, не дивлячись на неї, – а знаєш, чого я їду до твоєї матері?
– Чого?
– Просити твоєї руки! Скоро рік мине, як померла Ганна…
Катря обімліла. Він знову за своє! Та й де? Якраз на тому місці, де вони з Івасем тікали від вовків! Ось та дорога, ті ж сосни обабіч, – тільки снігу немає, а під колесами шипить сипучий пісок… Саме тут вовки відстали, і вона в знемозі схилилася парубкові на груди.
Згадавши про Івася, вона заплакала.
– Ти чого, дурна? – оглянувся на неї Хуржик. – Страшно?
– Ні, не страшно, дядьку Семене… Колись же треба зважитись і на такий крок.
– Так у чім же річ?
– Де ви Івася поділи, дядьку Семене? Так ви і не сказали!
– Знову за рибу гроші! – вигукнув Хуржик і ляснув батогом. – Скільки разів мовлено: пропав твій Івась! Ну, пропав! Скільки людей пропадає: той від хвороби, того вб’ють, той утопиться… А Івась зник, мов корова язиком злизала! Зник! Розумієш? І ніхто не бачив, коли і як це сталося, бо було це вночі… Швидше всього татари вбили його! І при чому тут я? Ночував би я з волами – мене б уколошкали! Але, видно, мені не судилося, а йому… А що там скоїлося, ніхто не бачив і не знає! Оце тобі і вся мова! І забудь про нього! Нема Івася! Нема, і ніде я його тобі не візьму! Хоч ти плач, хоч топися – ніде не візьму!
Катря схлипнула.
– Легко вам казати – нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?
Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:
– Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону – людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий – інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни – житимеш у розкоші! Та й не старий я ще… Хіба це старість – сорок другий рік?.. Подумай добре – і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше – та міцніше тримай!
Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.
Так доїхали вони до Мацьківець – під його бубоніння.
Мати зустріла їх сльозами радості. Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:
– Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!
– Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!
– Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо, – сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною. – Ваша дочка – роботяща дівчина – заробила!
Після обіду він кинув Катрі:
– Візьми сестрицю – погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!
Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, відзначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?
Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях – брати вола за роги, пішов навпростець:
– Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.
– Знаю, – тихо сказала жінка. – Вам важко.
– Не те слово, паніматко, – важко… Просто неможливо далі так жити! Господарство велике – без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю…
– Ну, то що я вам пораджу? Прийде час – женіться, – ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі. – Ніхто вас не попрікне…
– Отож я й приїхав, щоб просити руки
