Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

вашої дочки, паніматко, – прямо рубонув Хуржик. – Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу – ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини – дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля – теж у найми?

Він замовк, ждучи відповіді.

Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.

– А Катря ж як – згодна? Ви говорили з нею?

– А що Катря? Вона ще дурна – у голові вітер віє! Закохалася в Івася – ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!

– Не знаю… Жалко дитини… – промовила мати.

Хуржик не дав їй закінчити.

– А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде – шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде – аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу – тільки Катрю! Ваше слово – і вона погодиться піти за мене! І не прогадає – житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні – тоді як знаєте… Я своє слово сказав! – І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.

Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.

– Я поговорю з нею, – промовила з натугою. – Покличте її до хати!

Хуржик полегшено зітхнув і підвівся.

– Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!

Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді – проти сонця.

– Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!

Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.

– Як тебе звати, дочко?

– Настею, – відповіла та, ніяково опускаючи очі.

– Скільки ж тобі годочків, Насте?

– Чотирнадцять.

Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: «Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє – красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні».

Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.

Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?

Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю – нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.

Відчинив двері – і остовпів.

Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього – і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:

– Пізно вже! Час їхати додому! Ти їдеш, Катре? – Це означало: чи ти згодна, Катре?

Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:

– А що я маю робити? Їдьмо!

Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях – дихати стало легко.

Це була згода!

2

Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:

– Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!

Олександр Андрійович аж кинувся.

– Ілько? Де він?

– Там, вашмосць! – і рукою показав на двері до кабінету.