Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Він безпорадно розвів руками.
Сидір Білий засміявся і провів пальцями по струнах, мовби даючи зрозуміти, що розмова закінчилася. Звуки кобзи вдарили Івася по серцю – аж воно застогнало.
– Які чисті звуки! – вигукнув він. – Але ж інструмент не настроєний!
Отаман глянув на нього здивовано, ніби побачив уперше.
– Ти що – розбираєшся в цьому?
– Трохи.
– Ну, візьми – настрой! – і подав через стіл кобзу.
Івась пройшовся по струнах. Деякі фальшивили. Видно, закрутки пересохли і відпустили їх. Він швидко направив кобзу – взяв кілька акордів: чисті, сильні звуки вилетіли з-під його пальців і громом полинули понад сріблястим плесом широкого Бузького лиману.
Сидір Білий аж здригнувся від них, а козаки, що дрімали на колодках проти сонця в кінці саду, схопилися і, протираючи очі, підійшли до столу.
– Ти диви! – вигукнув один, немолодий уже козак у киреї наопашки. – Та це ж Івак, якого ми врятували в морі!
– Так, це він, – підтвердив отаман. – А я й не знав, що він кобзар! Ну, що ж, хлопче, покажи своє уміння! Хай товариство послухає!
Івась зніяковів.
– Та що ви, батьку! Я давно не співав…
– Не прибіднюйся! Якщо зумів настроїти інструмент, то співати можеш! Бачиш – я співати люблю, а от грати так і не навчився, – тому й кобза розладналася…
– Співай! Співай, хлопче! – загули запорожці. – Негоже батькові кошовому відмовляти!
Івась здвигнув плечима, ще раз пройшовся по струнах, видобуваючи з них гучний, сріблястий передзвін, а потім сів біля столу на лавочку. Помовчав якусь мить, подумав – і раптом сильно, високо, як колись, бувало, малим поводирем на ярмарку, перед сотнями слухачів, завів:
Ой, Морозе-Морозенку, преславний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче!Його дужий молодий голос, мов білий голуб, полинув на лиман і на весь Васильків. Рибалки на лимані кинули вибирати невода з води – заслухалися, а з вулиці у двір до кошового почали потихеньку заходити запорожці, ставати позаду півколом і, підперши щоки кулаками, задумалися.
Отаман Білий напружився, застиг, мов зачарований, в його великих сірих очах несподівано заблискотіли проти сонця дрібні сльозинки, і скотилися на сріблясті вуса, і загубилися там сивими росинками. Він, видно, мав чуле серце, любив співати, а головне – це була його улюблена пісня. І як цей парубок угадав, що йому до душі?
Пісня була тужлива, жалібна і розповідала про славного сподвижника Богдана Хмельницького полковника Морозенка, що потрапив до рук ворогів. Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього, молодого, живцем серце рвали!
Боже! Як це було зрозуміло запорожцям! Хіба ж не така доля чекала на кожного з них? В їхній пам’яті зберігалися десятки і сотні переказів про мученицьку смерть від рук ворогів вірних синів України, славетних лицарів Запорожжя. Їх живцем засмажували у мідних котлах, настромлювали на палі, зачіпляли за ребро гаком, вішали на плотах і пускали вниз по Дніпру на пострах іншим, четвертували, рубали голову, колесували, живцем серця видирали з грудей.
Вороги думали, що вони вже вмерли і ніколи більше не піднімуться з могил. А вони знову народжувалися, виростали, мужніли, знову брали до рук зброю і ставали в ряди оборонців України! Бо плодюча мати козацька! Бо невмируще прагнення до волі живе в людських серцях!
Завмер останній акорд, затих парубочий голос, і раптом з гурту запорожців, що зайшли з вулиці, розштовхуючи інших, ринувся один і схопив молодого кобзаря за плечі.
– Івасю! Ти? Яким побитом? Господи!
Івась підвів очі, глянув на вусате обличчя козака – і з криком кинувся йому на шию.
– Дядьку Михайле! Ви? А як же ви тут опинилися?
Це був Михайло Безкровний.
Вони обидва були вражені несподіваною зустріччю, бо нічого не знали про дальшу долю один одного. Безкровний після раптового зникнення хлопця в Криму думав, що його вже й на світі немає, а Івась, звичайно ж, не міг знати, що старий запорожець, зустрівши своїх товаришів, без вагання залишився з ними, щоб воювати з султаном. Обоє були несказанно раді. Ще й ще раз обнімалися, цілувалися, розпитували один одного, як кожен опинився тут, аж