Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Як вони пережили цю жахливу ніч, одному Богові відомо.

Івась спочатку молився, згадував померлих батьків, діда-кобзаря, Катрю, заклинав усіх святих порятувати його, а під ранок втратив усяку надію, схилився на лавочку і завмер, нерухомий, готовий віддати Богові душу.

Керім закляк на кормі і не подавав ніяких ознак життя. Живий він чи вже помер?

Тим часом наступив ранок, зійшло сонце. Це було справжнє сонце, що розігнало хмари. Море потроху почало заспокоюватися, хитавиця уляглася. Десь до обіду небо зовсім очистилося від хмар, ніби їх і не було, стало синє-синє, як улітку. Але Івасеві все було байдуже. Він лежав на лавочці мов мертвий, хоч і бачив і сонце, і синє небо, і хвилі, що поволі затихали, втрачали свій шал.

Він навіть побачив, як раптом над ним виросли борти якогось чималого судна з рядом весел, зі щоглою та вітрилами. Воно нависло над їхнім малим каюком і зупинилося. Напіврозплющеними очима він все це бачив, але не міг зрозуміти, що це був порятунок. Його згасаючий мозок то прояснювався, то затьмарювався темрявою.

Під час одного такого прояснення він почув раптом запитання, мовлене рідною мовою:

– Як тебе звати, хлопче? Як?

Він розтулив губи, силився сказати слово, але виходило щось нерозбірливе:

– Іва…к. Ів…ак… І…ак.

Він намагався сказати «Івась» або «Іван», але задерев’янілі губи не слухалися його, а гикавка зводила всі його намагання нанівець.

– Івак-к-к!

Чийсь гучний голос над ним прогув:

– Та він же каже – Івак! Івак! Хіба не ясно?

Його підняли, понесли, роздягали, терли, влили в рот ковток горілки. Накрили чимсь теплим. А йому все здавалося, що це сон, що все це відбувається не з ним, а з кимось чужим. Потім усе потьмарилося – і світ зник.

Остаточно він прийшов до тями, коли почали зубилом та молотом рубати кайдани на ногах, – дзвінкий брязкіт заліза пробудив його від глибокого сну.

Він розплющив очі. Лежав уже в якійсь землянці, а не на кораблі, і двоє, судячи по одягу, ковалів звільняли його від пут. Той, що стояв навпроти, побачивши, що парубок дивиться на нього осмислено, підморгнув:

– Потерпи, Іваку, ще на одній нозі розрубаємо – і станеш вільним козаком! А закували тебе, братику, на славу – вже третє зубило затупилося! Ну й нехристи!

– Де я? – спитав Івась.

– Як – де? Серед запорожців! У Василькові, на березі Бузького лиману, де наше Вірне Військо Запорозьке стало кошем… Тобі, братику, з товаришем твоїм пощастило, що ми натрапили на вас. Ще б трохи, і ви задубіли б на смерть…

– А Керім як?

– Керім?

– Авжеж – Керім. Мій друг.

– А нам здалося, що ти називаєш його Кириком. Так ми й називали його – Кирик. Він що – татарин?

– Тум. Мати його з Мерефи.

– А-а, отже – наш. Живий він теж. Але заслаб зовсім. Дуже перемерз.

– Він де? Я хочу до нього.

– Він у сусідній землянці. Але почекай, хлопче, зрубаємо з тебе залізо!

І коваль гепнув по зубилу молотом. Потім ще кілька разів ударив – кайдани розпалися. Ногам відразу стало легко.

Івась підвівся, пройшовся – легко! І аж тепер повірив, що врятувався, що на волі, серед своїх людей. На серці стало радісно.

– Я хочу до Керіма!

Старший коваль кивнув молодшому.

– Проведи його, Саво!

Керім лежав у такій же землянці, як і та, де щойно був Івась. Тут було тепло – у кабиці горів вогонь, над ним висів казанок, в якому кипіло якесь запашне зілля. Його помішував кописткою старий сивовусий запорожець із золотою сережкою в правому вусі.

– Ось товариша привів – Іваком зветься, – сказав Сава. – За друга свого турбується…

– Хай зостається – буде мені за помічника, – промовив глухим голосом запорозький знахар. – Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.

Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.

– Керім! Брате! Як тобі? – Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.