Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Боровиковський, ваша величність, навчається в портретному класі Академії мистецтв, у академіка Левицького, свого земляка. Подає добрі надії, каже академік. А той молодий чумак, баритон, досі ще не прибув до Петербурга. Якщо не помер в дорозі, то скоро прибуде. Я прослідкую, щоб усе було гаразд.
– Прослідкуй, графе, прослідкуй… Велич правителя вимірюється не тільки його власними достоїнствами, а й відблисками слави тих розумних і талановитих людей, яких він наблизив до себе. Я не належу до тих, хто оточує себе нікчемами, щоб вивищуватись над ними. Волію бачити поруч себе помічників здібних та сміливих, що примножують славу батьківщини, а отже, і славу самого правителя.
– Мудро, ваша величність, мудро, – зааплодував беззвучно Сегюр.
А Безбородько знову поштиво схилив голову і скромно, впівголоса сказав:
– Дякую, ваша величність.
4Довгою і тяжкою видалася зима для Івася. Особливо люто допікав холод. Незважаючи на те, що зіндан десь у грудні почали накривати очеретяними матами, а на дно Керім накидав соломи, від морозів не було порятунку. Івась поглибше заривався в своє лігво, намагався надихати кубло, щоб зігрітися, але тепле повітря швидко вивіювалося крізь вогку і холодну солому, мов крізь сито, а натомість заповзав крижаний холод. Нещасний перемерзлий невільник заривався ще глибше, – тоді холод проникав знизу, від кам’яного дна. А вранці знеможений, задерев’янілий, невиспаний, Івась, ледь переставляючи ноги і гримочучи кайданами, плентався під наглядом Сулеймена в каменоломню, проклинаючи і своє життя, і все на світі. Лише тут він зрозумів, яка то велика різниця між вільними наймами в рідному краї і неволею в чужому.
Однак усьому буває кінець. Стражданням теж. Наприкінці лютого з моря повіяв теплий вітер, сніг розтанув, крига на морі поламалася, відпливла від берега і десь щезла.
Хлопці раділи: ще місяць-другий – і можна тікати.
– Я вже і каюка назирив, – похвалився Керім. – Шкода, вітрила немає. А то б попутний вітер швидко відправив нас до того берега.
Та несподівана пригода прискорила втечу, хоч це і не входило в їхні плани.
Одного ранку – було це на початку березня – Івась, як звичайно, вилізши з ями, коливав попереду Сулеймена через широке пологе подвір’я, притримуючи руками важкий ланцюг, що заважав іти. Посеред двору, біля колодязя, де стояло корито з водою, гралися в квача беєві діти – дрібна дрібнота. Вони ганялися одне за одним, здіймаючи веселий дитячий вереск.
І ніхто з них не помітив, як мале дівчатко, тікаючи, налетіло на корито, перевернулося в нього і шубовснуло в воду. Там зразу ж почало захльобуватися.
Івась рвонувся вперед – загримів кайданами. Мабуть, дітям він здався дуже страшним. Великий, зарослий скуйовдженим чубиськом і бородищею, де стриміли остюки та солома, він справді був страховищем. Тож дитинчата, перелякавшись, з виском і плачем кинулися врозтіч.
Вихопивши дівчинку з корита, Івась опустив її на землю. І в ту ж мить пролунав пронизливий дитячий зойк: один із маленьких втікачів, налетівши на гарбу, розквасив собі носа і губу. Обливаючись кров’ю, він качався по землі і несамовито верещав.
На дитячий крик вискочили жінки. Поблискуючи голеною головою, примчав бей.
Сулеймен з піднятим канчуком накинувся на Івася, уперіщив по плечах.
– Собака! Що ти наробив! Скалічив беєвого сина! Єдиного сина!
Щоб захиститися, Івась нагнувся і обхопив голову руками.
– Я ж не думав, що діти так злякаються… Я рятував дівчинку!
– Дівчинку! – перекривив його Сулеймен. – Такого сміття всюди досить! До того ж – то дочка дворової жінки.
– Звідки ж я знав?
Новий удар обірвав його мову. Видно, Сулеймен відчував свою провину за те, що трапилося, і, щоб якось вигородити себе перед хазяїном, бив раба смертним боєм.
Бей схопив сина на руки і поніс до хати, але перегодя вийшов. Вид його пашів гнівом, брунатні очі метали блискавки. Підбігши до Івася, він рукою ударив його в лице.
– Гяур! Не буде тобі моєї пощади! Ти налякав дітей! Маленький Мансур, мій синок, переламав носа, розсік губу, вибив зуба! Я тобі цього не прощу!
І вдарив удруге.
Так добрий Івасів намір обернувся для нього великою загрозою. Замість подяки – бичування. А що далі буде, одному Богові відомо!
Почувши цю історію, Керім насупив брови.
– Треба тікати! Вночі треба тікати! Бей – людина зла, неврівноважена.