Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Розчулена такими щедрими подарунками та несподівано щирими словами, Параска просльозилася, піймала господареву руку, поцілувала.
Хуржик зніяковів, висмикнув її.
– Що ти! Що ти, Параско! Ми ж свої! Як рідні! Скільки років разом! Скільки праці ти вклала в це господарство! Ти заробила! – і глянув на Катрю, всю напружену, зблідлу, з тривогою в очах. Зрозумів: дівчина здогадується, що з Івасем щось трапилось в дорозі. Поспішив знову глянути в торбу й почав виймати нові подарунки.
– А це тобі, Катре! З самого Криму віз! На твої руки теж припало немало роботи по господарству. Та думаю, що скоро полегшає, – візьму тобі на допомогу ще одну наймичку. Дай тільки трохи оговтатись після поїздки та оглянутись довкола…
І він почав викладати та класти на воза подарунки, призначені для молодої наймички.
Чого тут тільки не було!
Шовкова – у квітках – хустка літня, м’яка й тепла хустка зимова, корсетка з синього оксамиту, разок червоних коралів та разок намиста з янтарю, а під кінець – гарні чоботи з жовтого хрому на високих закаблуках, підбитих залізними підківками. Просто-таки подарунки королівні, а не наймичці!
– Бери, Катре! Це все твоє!
Катря глянула на те «все» – з її очей бризнули сльози.
– Дядьку Семене, а де ж Івась подівся? Що з ним сталося? – промовила вимогливо.
Хуржик зіжмакав в руках лантуха, відвів очі. Не знав, що відповісти.
– Івась… А-а… Бачиш, Катре, Івась невідомо де подівся… Я й сам не знаю, що з ним…
– Як-то не знаєте?! – вигукнула вражена дівчина.
– Дуже просто. Пішов хлопець увечері волів пасти, а на ранок його не стало.
– Де ж він подівся?
– А хтозна. Обшукали ми пів-Криму – нема! Ніби у воду канув. Може, татари вбили або вкрали. Таке лихо! Таке лихо!
Катря похилила голову – заплакала. Параска пригорнула її – почала втішати.
– Ну, чого ти, дурненька! Зник – це ще не те, що вмер. Скільки, бувало, людей зникало, а потім об’являлися живі й здорові! Дивися – і Івась об’явиться! Дай, Боже, щоб так і сталося!
Катря заплакала ще дужче. На подарунки і не глянула.
– Легко вам говорити! А мені серце підказує, що з ним щось негаразд!
Хуржик розсердився, запхнув подарунки жужмом назад у лантух.
– Та що ж, по-твоєму, я його з’їв? Чи як? Якщо живий, то об’явиться. А якщо загинув, то царство йому небесне! І досить про це! Ходімо до хати – пора обідати!
Він закинув торбу за плечі і рішуче рушив до ґанку. І при цьому не помітив, що мимовільним свідком цієї сцени і цієї розмови був син, котрий непоміченим стояв серед волів, поки вони цмулили з жолоба воду. Коли він побачив батькові подарунки Катрі і те, як він дивився на неї, то просто отерп. Пекучий біль пронизав його серце. Не треба було бути дуже розумним та спостережливим, щоб здогадатися про батькові почуття та наміри.
Хлопець завмер, задерев’янів. Ноги ніби приросли до землі. Воли вже напилися і, стомлені, поволі почвалали до воловні, а він не міг зрушити з місця, приголомшений тим, що побачив і що почув. Перед ним раптом розверзлася бездонна прірва, що не залишала ніяких надій. Справді-бо – якщо батько коли-небудь повінчається з Катрею, то буде вона для нього навіки втрачена. Навіть після батькової смерті він не мав би права взяти за себе його вдову, а свою мачуху.
«Боже! Твоя воля! – подумав парубок. – Якщо таке станеться, то навіщо мені жити на світі!»
3Холодний листопадовий вечір наліг над Санкт-Петербургом сивим туманом. Вряди-годи з низьких хмар сіявся дрібний дощ, і рідкісні перехожі піднімали коміри, прискорювали крок.
Здавалося, пишна північна столиця завмерла, причаїлася в густій осінній імлі. Лише Зимовий палац, особливо його південно-західне крило, світився всіма вікнами. Через них виривалися назовні, в холодну темряву міста, веселі звуки кадрилі.
Катерина вперше після повернення з Криму влаштувала бал. Були запрошені найвищі сановники імперії та дипломати.
Старіюча цариця трохи нездужала, а тому не танцювала, – сиділа за столиком у товаристві графа Безбородька та посла де Сегюра і з неприхованою заздрістю дивилася, як танцює молодь. Однак і в такі хвилини не переставала думати про важку війну, що вже кілька місяців палахкотіла на Чорному морі та прилеглих до нього степах. Особливо стурбував її останній лист Потьомкіна про те, що султан
