Українська література » Сучасна проза » Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Читаємо онлайн Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
та шукати мертвого.

– Не ховай мене, Семене, загодя! – похмуро кинув Безкровний. – А якщо загину, то допоможіть гуртом, чим зможете, жінці та дітям. А тепер – прощавайте! Не споминайте лихом!

Він почоломкався зі всіми чумаками, приніс зі своєї мажі торбинку солі і стрибнув з берега в чайку, де запорожці вже сідали до весел.

Охрім Гупало махнув шапкою – і невелика козацька флотилія, набираючи розгону, рушила вниз по Дніпру.

Розділ п’ятий
1

Потягнулися дні за днями – важкі, голодні, одноманітні. Минуло літо, настала осінь. З півночі на голубе, аж синє, море дихнули холодні вітри – і воно посіріло, захвилювалося, глухо зарокотало.

Івась поволі почав втрачати надію. Спочатку він думав, що його неволя – це явище нетривале, тимчасове, бо Крим уже кілька літ належав Росії, тут стояли залоги царських військ, і хтось таки дізнається про нього і визволить з полону. Але час минав, залізні кайдани в’їлися в тіло, так що вище кісточок утворилися сині рубці, а в це глухе, далеке селище ніхто із військових чи цивільних властей так і не навідався. І надія почала гаснути. Невже ніколи він не повернеться на батьківщину, в рідні Лубни? Невже не зустрінеться з Катрею, що стала за довгі місяці розлуки дорогою та жаданою? А вона? Як вона там? Чи згадує про нього? Чи жде? Чи, може, почувши, що він у далекому Криму пропав, загинув, забула про нього і, змирившись з недолею, прихиляється до іншого? До кого ж? До Хуржика?

Згадка про Хуржика сповнювала його серце лютою ненавистю. Ось його ворог! Ось хто відібрав у нього і волю, і щастя! От із ким він хотів би зустрітися і зчепитися – не на життя, а на смерть!

Особливо важкими ці спогади і думки були довгими вечорами в зіндані, що став його постійним житлом.

Коли його в перший день після цілоденної важкої праці в каменоломні привів Сулеймен до цього гадючника і звелів спуститися по драбині вниз, він почав перечити, намагався розповісти, що там гадюки і що він не хоче лізти туди, та Сулеймен не зрозумів його і, не довго думаючи, просто штурхонув ногою в спину, і він, чіпляючись руками за густі зарості виноградної лози, хмелю та цупких ліан, гепнув на дно.

Там було ще видно. Скісні промені надвечірнього сонця наповнювали червонястим світлом глибоку яму. Івась пильно оглянув усі закутки – гадюк не було. Знаючи вже, що вони спускаються в яму і піднімаються вгору по ліанах, він добре потрусив усі зелені зарості, і з них упало кілька молодих мідянок, неотруйних гадюк, схожих на вужів. Потоптавши їх, він обірвав усі зарості і намостив з них пухке ложе. Страх минув. Тепер був упевнений, що жодна гадина не спуститься до нього в яму, щоб тут поживитися жуками, хробаками чи комахами.

З того дня справді жоден плазун не потривожив Івася, хоча найменший звук, найтихший шерех все ще будив його і змушував озиратися і прислухатися в темряві. А може, повзе щось?

Згодом він звик і до своєї ями, і до підозрілих звуків, і до нестихаючого шуму морського. Приходив зморений, лягав у своє кубло і зразу ж поринав у важкий безпробудний каторжанський сон.

Єдиною близькою людиною для нього за цей час став Керім. Кожного дня хлопець приносив що-небудь попоїсти – то коржа, то кілька млинців, то шматок засмаженої баранини або просто печеного гарбуза. Передаючи Івасеві непомітно, щоб не бачив Сулеймен, казав:

– Це від матері.

Івась розумів, що і Керім, і його мати не забувають самовідданого вчинку полоненика, коли він, ризикуючи життям, висмоктував смертельну отруту з рани на Керімовій нозі. Але з часом став помічати, що Керім, помимо вдячності, проявляє до нього просто дружні, а то й братерські почуття. Працюючи поряд, вони вели безконечні розмови. Керім цікавився життям в Україні, долею самого Івася, побутом та працею чумаків в їхніх нелегких і небезпечних мандрах до далекого Криму. Дізнавшись, що у Івася залишилась в Лубнах кохана дівчина, він довго розпитував про неї – і яка вона з себе, які в неї очі, хто її батьки і чому вона пішла в найми. Врешті, зітхнувши, сказав:

– У вас зовсім інші звичаї, ніж у нас. Ось хоча б ти – наймит, а можеш запросто одружитися, взяти кохану дівчину. А в нас за дівчину треба заплатити чималий калим. А де його батракові заробити? Ось я з малих літ батрачу у бея, складаю акче до акче, куруш до куруша, а що наскладав? Одну мізерію. Мені вже на вісімнадцятий завернуло, я вже й на дівчину накинув оком. Та що з того? Хто мені її віддасть без калиму? Знайдуться багатші, заплатять скільки треба – і стане моя кохана чужою дружиною. А я знову в найми, знову складатиму ті нещасні куруші, поки й не посивію… Багач у нас має дві, три або й чотири жінки, а такі, як я, батраки

Відгуки про книгу Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: