Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Стало враз тепліше.

Керім зняв свій пояс – підперезав його. А на вухо шепнув:

– Я згоден з тобою. Втечу треба відкласти до кращих часів. Мороз, вітер, а море сказилося – аж реве! Нічого й думати випливати на човні. Почекаємо до тепла, діждемося кращої погоди.

Тут пролунав різкий Сулейменів голос: «До роботи! До роботи!», і вони миттю нагнулися, схопили кайла і почали щосили, щоб зігрітися, лупати промерзлий, а тому крихкий ніздрюватий камінь.

Чумацька валка повернулася до Лубен аж наприкінці вересня. Хуржик ще в Покровській Багачці зустрів знайомих лубенців, котрі розповіли йому про смерть дружини. Вістка була несподівана, але отаман зустрів її спокійно, бо, вже від’їжджаючи в Крим, знав, що не застане дружину живою. Ще тоді було видно, що дні її полічені.

Чи зрадів він з того? В душі зрадів. Все складалося так, як він і передбачав: дружина померла, Івась не повернеться в найближчий рік-два, а може, й зовсім – і йому відкривається вільний шлях до шлюбу з Катрею. А її вломити він якось та зуміє.

З такими думками він під’їхав до двору і постукав пужалном у ворота. Першим озвався Бровко, своїм радісним басовитим гавканням сповіщаючи, що впізнав господаря. Потім розчинилися ворота – і батькові назустріч кинувся Василь. Залившись слізьми, він припав до нього і, захлинаючись, по-дитячому жалібно простогнав:

– Таточку, мама померла!

Хуржик погладив його по голові, притиснув до грудей.

– Я вже знаю, Василечку. Царство їй небесне! Вона довго і тяжко хворіла, – ти сам бачив, як вона мучилась. Тепер її муки скінчилися, і вона, праведниця, бесідує з Богом. Не треба тужити й побиватися – їй тепер добре на небесах.

Він відсторонив від себе сина і гейкнув на волів. Валка в’їхала в двір. На скрип ярем і радісне скавуління Бровка з хати вибігли Параска та Катря. Обидві направилися до господаря. Параска перехрестила Хуржика і, по-материнському схлипнувши, поцілувала в голову, а Катря спочатку кинула бистрий погляд на всю валку і, не знайшовши біля жодної мажі Івася, враз спохмуріла. Привіталася стримано:

– Із щасливим поверненням будьте здорові, господарю! – і по хвилі запитала: – А де ж це Івась, що його не видно?

– Прибуде твій Івась, – навмисне недбало відмахнувся від прямого запитання Хуржик, а сам не зводив з дівчини погляду – такою гарною та пишною вона стала.

Катря справді за літо розквітла, похорошіла. Ради неділі вбралася у святковий одяг – і коли б не міцні, загрубілі від щоденної роботи руки та не густий загар на миловидному обличчі, була б схожа на яку-небудь лубенську панночку чи попівну, а ніяк не наймичку. В Хуржикових грудях прокотилась якась млосно-солодка хвиля, що забила йому віддих. «Бісова дівка! – подумав Хуржик. – Яка гарна! Здається, я все зробив, щоб вона була моєю! Однак ще рік після смерті Ганни доведеться вижидати. Дурний звичай! Та що поробиш: звичай – той же закон! Або й вище, бо за законами пильнують лише городничий, пристав та суддя, а за звичаями – вся громада! І все ж прийде час – і ти, пташко, станеш моєю!»

Ці мислі промайнули в його голові за якусь коротку мить, за яку, однак, він встиг обвести поглядом усе рідне подвір’я – чималу хату під ґонтом, хатину, що стояла поряд, під солом’яною, але акуратною фігурною стріхою, конюшню, воловню, корівник, саж для свиней, возівню, клуню, колодязь посеред двору з жолобом та журавлем…

Господи! Яке багате у нього господарство! Який просторий двір! Яке все це рідне і багато що зроблене його руками, його працею! І ось він тут, дома! Щасливо повернувся сюди, уникнувши багатьох небезпек!

Він раптом грюкнувся на коліна і, перехрестившись, поцілував землю, почав молитися.

– Боже праведний, дякую тобі за те, що зберіг мене в далекій дорозі, що відвернув від мене всі небезпеки та напасті, що допровадив мене додому! – молився щиро й гаряче. – І прошу ще, аби прийняв благословенну душу усопшої жони моєї і взяв, яко праведницю, до себе, на небеса! Амінь!

Підвівшись і помітивши тривогу в Катриних очах, він зрозумів, що дівчина жде зручної хвилини, щоб знову запитати про Івася. Цього запитання він не хотів, потрібно було якось відтягти його. Тому гукнув:

– Василю, розпрягай з хлопцями волів! Дайте їм води, закладіть сіна, заженіть у воловню! А я трохи погуторю з жінками.

Василь з наймитами кинулись виконувати розпорядження господаря, а він тим часом підійшов до передньої мажі, витягнув з-під попони, що прикривала лантуха з сіллю, чималу торбу і підійшов до наймичок. Запустив руку в торбу – вийняв чималу теплу вовняну хустку, свитку та чоботи.

– Це тобі, Параско! – простягнув старій наймичці. – Взуття та одяганка на зиму! Купив у Кременчуці. Спасибі, що доглядала хвору господиню. Не знаю, що б я без тебе робив!