Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Вони ледве допрацювали до вечора.

– Жди мене вночі! Я прийду! – пообіцяв Керім.

Івась не лягав, щоб не заснути, бо знав – сон його міцний.

Опівночі почувся шурхіт – вниз опустилася драбина. Івась виліз нагору і опинився в обіймах друга.

– Міцно тримай ланцюг, щоб не брязнув! – шепнув той. – Собаки не повинні почути нас!

Вони тилами, поза сараями, пробралися в дальній кінець беєвого двору, обережно перелізли через кам’яну огорожу і вийшли на берег моря.

Було темно. З низьких хмар сіялася холодна мжичка. Теплий південно-західний вітер, що приніс весну, змінився на східний, з далекого Сиваша та Перекопу. Море глухо шуміло. Не звиклому до нього Івасеві стало страшно. Як же вирушати на утлому суденці в таку небезпечну подорож? Та Керім мовчки йшов уперед.

– Тут! – раптом зупинився він. – Ось наш каюк!

Це був зовсім невеликий човен. Ступивши в нього, Івась відчув, як він загойдався під його ногами, мов тріска.

– Ми не потонемо? – засумнівався він.

Керім тихо засміявся.

– Не потонемо! Помацай його борти – вони обшиті по всій довжині очеретяними поплавками, що не дадуть йому потонути. Я, бувало, і не в таку хитавицю випливав на подібних човнах, а, як бачиш, живий! Одно мене турбує – ні місяця, ні зірок не видно, як же тримати напрям на північ? Та вже що Бог дасть – не повертатися ж назад!

Керім сів за кермо, Івась – на весла. Відштовхнулися від берега – і враз вітер підхопив їх і поніс у відкрите море.

Берег миттю зник з очей, пропав у непроглядному мороці. Густа темрява чорною пеленою окутала хлопців зі всіх боків. Куди пливти?

Івась наліг на весла. Каюк швидко понісся вперед. Але куди? Аби подалі від берега Криму! Бо повернення назад, до бея, було б для них страшним лихом.

Хвилі били в правий борт, і по цьому Керім визначив, що курс вони взяли правильний. Якщо пощастить, наступного дня, під вечір, має показатися протилежний берег затоки.

– Налягай, Івасю! До ранку ми повинні бути за обрієм, щоб ніхто з Сарису не побачив нас!

Івась вкладав у весла всі сили, які мав. Скрипіли кочети, хлюпала вода за бортом, летіли бризки в обличчя – і каюк, здається, мчав, мов птах, але Івась знав, що все це відчуття оманливе, бо в темряві ніяк не можна визначити швидкості човна. І все ж уранці з’ясувалося, що відпливли вони далеко. Берегів не видно, – отже, Крим залишився позаду. А навколо – вода, вода, вода… Куди не глянь – білясті гребінці хвиль, що напливають хтозна-звідки і зникають хтозна-куди. І вітер міцнішає, хитає човна, мов тріску, коли б не очеретяна обшивка по бортах, давно перевернувся б.

День видався похмурий, сонце не показувалося, берегів не видно. Куди ж пливти? Керім розглядався навкруги, але напрямку визначити не міг. Вкрай розгубившись, щиро зізнався:

– Не знаю. Кругом море! Куди пливти, не знаю… І що робити, не знаю.

Він поклав весло перед собою на борти човна і опустив у зажурі голову. Видно, відчув провину перед товаришем по нещастю, якого завів у безвихідне становище.

Івасеві стало жаль хлопця, і він спробував підбадьорити його:

– Та чого ти носа повісив? Ми ж іще не перевернулися і не потонули! Лиш голод почав за пупа смоктати! А давай лишень заглянемо в твою торбу та перекусимо, а тим часом, може, сонечко вигляне, і ми дізнаємося, куди пливти.

Вони перекусили ячними млинцями з бринзою, трохи зігрілися, відпочили, але сонце за цей час не виглянуло ні на хвилину, зате каюк, підштовхуваний вітром, плив без стерна і остаточно збився з напрямку, взятого Керімом ще біля кримського берега.

А вітер все дужчав і дужчав. Гребти було ніяк. Човна кидало з хвилі на хвилю, мов пір’їну. Івась і свої весла поклав на дно, глибше закутався у мокрий кожух, а шапку натягнув на самі очі. Що буде, те й буде! Холод почав поволі проникати у всі шпаринки тіла, навіть у нутрощі. Здавалося, він ще ніколи так не замерзав.

Керім теж зігнувся на кормі, іноді кидаючи якийсь безтямний погляд в оскаженіле море, що ревло й клекотало, мов окріп у казані над вогнем.

Так їх несло хтозна-куди до вечора. І через усю ніч.

Море ще більше знавісніло і залило човна по самі борти. Але він тримався на плаву, і це рятувало хлопців від наглої смерті. Весла хвилею змило в море, – тож хоч би й наступила можливість визначити курс, нічим було гребти. Хіба руками!

Але й руки, й ноги, і все тіло замерзло, задерев’яніло. Пальці на