Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук – простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.

Катря знітилася. Ну й очі – ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька – в міру округла, не товста і не кістлява, не руда, мов кішка, але й не чорна, мов галка, а якась середня – попеляста чи темно-сіра, як миша. От тільки очі чимось відрізняються від звичайних людських очей – якісь холодні, зелені, проникають в саму душу і перевертають в ній усе.

І де господар знайшов таку?

Зразу ж по обіді, коли Катря вийшла з хати, до неї підійшла Луша, взяла під руку.

– Знаєш, серденько, мені здається, що ми однолітки і, мабуть, сироти, – почала несподівано мову. – Бо який же батько віддав би свою дочку у найми?

– Так, я справді втратила батька, – тихо відповіла Катря.

– От бачиш – я так і знала… А я кругла сирота – вже не один рік поневіряюся по наймах… І кінця-краю їм не бачу…Невже ж так нам і доведеться посивіти у наймах, як отій старій Парасці? Чи Бог нас красою обділив? Чи щастям? Чи ми не роботящі? Та невже ж не знайдеться той, хто візьме нас заміж і зробить господинями?

– Хтозна, – здвигнула плечима Катря. – Хто те відає?

– Ну, дівчина зразу відчуває, чи подобається комусь, чи ні. Ось, приміром, у хазяїна син уже парубок, женити пора. Чим не жених? І багатий, і собою не поганий. Невже не пробувала знадити його?

– Дуже треба! – фиркнула Катря. – Знаджувати осоружного!

– Хіба в тебе був хтось?

– Був.

– Де ж він?

Катрі не сподобався цей допит. Вона не розуміла мети його. Тому відповіла різко:

– Був, та немає… Поїхав у Крим та не повернувся!

Луша полегшено зітхнула.

– І ти його дуже кохала?

– Дуже.

– І нічого не матимеш проти того, щоб я закрутила голову Василю?

– З чого ти взяла, що я буду проти?

– Ну, ти гарна дівчина, а він багатій… Чому б і не спробувати?

– Ради Бога, не тули праведне до грішного!.. Коли б Івась був живий, то нікого мені не треба!

Луша подивилась на неї довгим, пильним поглядом.

– Ну, Катре, дивись – не передумай. Я тебе попередила!.. А тепер покажи господарство. Бачу, тут аби руки – то робота знайдеться! Коли б знала, що на себе працюватиму, то старалася б, а на дядю – хай Хуржик дурнішу знайде!

З цими словами вона рушила перша, ніби все тут їй було відоме, – заглянула і до корівника, і до свинарника, і до пташника. І Катря в душі дивувалася, як вона всюди прискіпливо приглядалася, цмокала язиком, ніби прицінювалася на ярмарку. Катрі стало смішно. Їй здалося, що вона розгадала потаємні наміри цієї дівчини, яка будь-що заповзялася вийти заміж за багатого і стати незалежною ні від кого господинею.

Разом з тим їй подумалося, що було б непогано, коли б Василь і справді уподобав цю дурноверху, – може б, від неї відв’язався зі своїми залицяннями.

Два тижні Івась не відходив від Керіма – поїв відварами та настойками трав, які готував старий знахар Щока, розтирав лоєм груди, бо старий уже не мав сили це робити, обкладав торбинками з гарячими висівками, а знахар двічі на день правив молитву над хворим, заглядав у рота та в очі і наказував молодому помічникові знову й знову терти Керімові грудину й ребра, аж поки з того не пожене піт.

Врешті одного дня Керімове тіло вкрилося рясним потом. Він ніби скупався в ньому – аж сорочка промокла наскрізь.

– Буде жити! – перехрестився знахар Щока. – Чуєш, Іваку! Житиме твій татарчук! Хвороба відступила від нього! Радуйся!

Івась уже звик до того, що запорожці звали його Іваком. Тому відгукнувся відразу:

– Радуюсь, дідуню… Керім – справжній друг. Він не раз виручав мене у скрутну хвилину.