Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

– Ільку, дорогий мій! – прихилився він до брата. – Доля була прихильна до нас – ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо ґрунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, – за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого – тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні. Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі. Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!

Очі Іллі заблищали:

– А ти знаєш, Сашко, це думка! Я зроблю так, як ти радиш! Це коштуватиме немало, але народ дав нам більше – його працею ми живемо! Одно мене непокоїть: за мої благодійства ніхто мене не осудить – ні Бог, ні цар, ні вищий світ, а твої наміри небезпечні. Тебе назвуть мазепинцем – і втратиш усе: чини, багатство, а може, й волю. Ти граєшся з вогнем!

– Я вже обдумав усе – і тримаю рукопис у великій таємниці. Він у мене завжди під замком, а ключ при мені. Хочеш побачити?

– Звичайно.

Олександр Андрійович дістав з кишені невеликий ключик, підійшов до книжкової шафи і відімкнув її, потім з-під нижньої полиці вийняв невелику потайну шухлядку, а з неї – грубеньку книжку в зелених сап’янових обкладинках. Подав братові.

Ілля розгорнув, уголос прочитав заголовок:

– «История русов, или Малой России, сочинение Георгия Кониського, Архієпископа Белоруского»[11]. – Ілля здивовано глянув на брата. – Сочинение Георгия Кониського? Не розумію, Сашко. При чому ж тут наш ніжинський земляк Кониський? Яку причетність має до цієї книжки архієпископ білоруський?

Олександр Андрійович поклав братові на коліно свою важку руку.

– Ніякої, Ільку. Ніякої! Це просто підміна імені…

– Але як же можна ставити під удар живу людину? Сашко, я не розумію тебе! – Ілля був схвильований, на його щоках виступив рум’янець. – Якщо ця книжка випадково потрапить до чужих рук, Кониський може позбутися сану або й волі!

– Не хвилюйся, Ільку, – заспокоїв його старший брат. – По-перше, рукопис не потрапить до чужих рук, по-друге, нічого крамольного в ньому поки що немає – лише історія наших давніх князів, а по-третє, я попросив у Кониського дозволу поставити його ім’я на цій книжці. Я відверто розповів йому, що і як хочу написати, і він погодився і навіть благословив мене на цей труд. На моє застереження, що справа небезпечна, він поблажливо усміхнувся і сказав, що йому вже сімдесят років і ніщо його не лякає, але він сподівається, що я буду обачний і до небезпеки не дійде.

– Ну, якщо так, то і я тебе благословляю, – сказав Ілля і поцілував старшого брата в голову. – Я буду твоїм першим читачем!

– Дякую, братику. І не тільки будеш першим моїм читачем, а й на випадок моєї смерті виконаєш мою духівницю…

– Рано про це мовити, брате, – перебив його Ілля.

– Е-е, всі ми під Богом ходимо. Ніхто не знає свого часу, – по-філософськи зазначив старший. – Отож слухай, що скажу… На випадок моєї смерті книжку заповідаю тобі – хай зберігається на Україні. Але навіть після моєї смерті вона небезпечна для всього роду нашого. Тому зроби з неї кілька копій, а автограф спали, щоб ніхто не впізнав моєї руки, бо буде нащадкам нашим велика біда. Зрозумів?

– Ще б пак!

– Сподіваюся, до того часу і отець Георгій відійде в кращий із світів, – тож його ім’я надійно заховає моє авторство, і моя книга нікому зла не вчинить, а користь принесе…

– Ну, що ж, ти розумно розсудив… Зроблю кілька копій і пущу по Україні – хай люди читають![12]