Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:
– Чого тобі від мене треба, Лушо? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?
Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.
– Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?
– Кого?
– Батька та сина!
Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:
– Батька та сина?
Та Луша зразу ж відрізала:
– Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка – я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!
Катря спалахнула теж. На душі стало гірко.
– Дурна ти, Лушо, мов м’яло! – сказала спересердя. – Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай – може, скажуть!
– Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне – обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! – прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.
Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась – та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося… Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, – повторив не один з них.
Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна – і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?
Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!
Треба щось робити! Треба дізнатися – живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?
Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!
Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.
– Сходи до Гомонихи, – порадила вона. – Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде…
Катря сплеснула руками.
– Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися – живий Івась чи ні! Але як же мені ту Гомониху знайти?
– Та це поряд, – пояснила Параска. – Спустишся по Водопійній вулиці на півгори і запитаєш… А там кожен скаже…
– Що ж їй понести? Грошей у мене катма!
– А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків… Я приготую. Вона й рада буде!
– Дякую вам, тітонько Параско… Сьогодні ввечері й піду!
Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.
Крута Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.
На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:
– Та ось її хатина – в яру! Бачите – віконце світиться!
