Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Головатий підказав:

– Жонес хоче, щоб ми прийняли його до свого товариства.

Білий витер кулаком мокрі від сліз очі, обняв адмірала.

– Справді? Хочеш стати козаком?

Поль Джонс по запитальній інтонації кошового зрозумів, про що той питає, і ствердно закивав головою.

– Єс, козак, козак! – І знову ткнув себе в груди великим пальцем лівої руки.

– Так об чім мова! Ми про твої подвиги чували – знаємо тебе! – сказав кошовий отаман і звернувся до полковників: – Приймемо Жонеса до свого товариства запорізького, братове? Чи як?

– Приймемо! Приймемо! – загули козаки. – Горілку він п’є добре! Гадаємо, і ворога битиме не гірше!

– Яку ж ми кличку дамо йому? Поль Джонс – дуже вже відоме ім’я, – спитав Безкровний.

– Та ми вже його назвали Жонесом, то хай і буде Жонес! – сказав Антон Головатий.

– Славно! Славно! – загули знову козаки. – Хай буде Жонес! Слава Жонесу! Віват!

До адмірала простягнулося багато рук. Всі щиро вітали його, і він за багато років, що минули після війни за незалежність Штатів, у якій проявив немало військового таланту і хоробрості, а потім незаслужено був забутий співвітчизниками, раптом відчув себе серед цих чужих йому, але близьких по духові людей щасливим. Сльози радості заблищали на його очах.

Загальний гамір знову припинив кошовий отаман Сидір Білий.

– Браття! – гримнув він, підвівшись, на всю хату. – Ще рано вітати нашого гостя, а тепер запорожця Жонеса!

– А що ж таке, батьку? В чім річ? – почулися голоси.

– А в тім, що кожен запорожець, по нашому звичаю, повинен мати побратима! Бо як же без побратима йти у бій? Хто ж тебе в ньому супроводжуватиме та охоронятиме? Хай сам Жонес вибере собі побратима, якого побажає! А достойні серед нас усі!

До цього часу Поль Джонс обходився без товмача і все прекрасно розумів, бо мова жестів, міміки, інтонацій, загальнолюдських почуттів, врешті, була йому зрозуміла, а тепер він безпорадно озирався, поглядом шукаючи мічмана Недашківського.

Мічман з протилежного кінця столу прокричав:

– Ви маєте вибрати собі, адмірале, побратима, названого брата!

– А-а, брадзер, брадзер, – зрозумів Поль Джонс і щасливо усміхнувся. – Є серед вас такий, що врятував мені життя! Його і хочу назвати побратимом!

– Хто ж це? Хто? – зашуміли козаки і враз стихли, ждучи відповіді.

– Івак! – промовив голосно адмірал і повторив: – Івак!

– А не молодий? – засумнівався хтось. – Сам же щойно прийнятий!

Та Сидір Білий миттю цей сумнів розвіяв.

– Хоч і молодий, та бувалий! А крім того, бажання гостя – закон для нас! Отож щоб усі знали: у нашому запорізькому братстві з’явилося ще два побратими – Жонес та Івак! За це слід випити! Наповніть чари!

Поки наповнювали чарки, сивочубі отамани завели запорізьку застольну:

Від грому дужих козацьких голосів захиталися жовтополум’яні язички свічок, а новоспеченому братчику Жонесу раптом здалося, що задвигтіла і почала підніматися стеля отаманського куреня.

В цю мить він відчув, що є щастя на світі, що він знову комусь бажаний і потрібний.

Після ворожіння Катря була щасливою. Івась живий! Живий!

Так ворожка наворожила! Та минали дні, і радість гасла, зменшувалась, аж поки зовсім розтанула і щезла, мов ранковий туман. А натомість у серце знову почала заповзати холодна тривога, а потім і безнадія. Глибокий сум зачаївся в дівочих очах.

– Що з тобою, Катре? – запитала Параска,