Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Господи, як же мені важко! – простогнала дівчина і, припавши до плеча старої, заридала вголос. – Так важко, що й не сказати!
– Що ж трапилось? Адже Івась живий?
– Не вірю я ворожці! Не вірю! Коли б був живий, то досі б на крилах прилетів, ящіркою б приповз! А від нього ні слуху ні духу! А дні біжать, і все ближче та ближче до роковин…
Тут Катря, ніби спохватившись, замовкла і перестала плакати.
– Яких роковин, дочко? – злякано спитала Параска.
Катря мовчала. Стара відсунулася від неї, підвела її схилену голову і пильно заглянула в очі.
– Яких роковин, питаю? – голос її прозвучав суворіше. – Кажи! Невже роковин смерті Ганни?
– Так, – ледь чутно видихнула Катря і знову заплакала.
– Чому вони тебе лякають? Невже Хуржик не відстає від тебе?
– Не відстає! Більше того – наполягає, щоб я пішла за нього!
– Заміж? І ти… погодилася? Дала слово?
– А що мені робити? Мати хвора, Настуня ще мала, щоб утримувати господарство і матір. Без моєї допомоги вони пропадуть. А моя допомога залежить від Хуржика. Захоче дати – дасть, захоче відмовити – відмовить. Я вже і так заборгувала йому. І він це знає краще за мене – і матері прямо про це сказав… Змусив її погодитися… Ну, скажімо, не змусив, а умовив погодитися на мій шлюб з ним. Наобіцяв їй бозна-чого! Я вам і те, я вам і се. Просто – золоті гори наобіцяв! Та не забув і пригрозити – мовляв, ви вже більше року живете моєю милістю. Мовляв, Катрина служба не варта того, що я вам дав за цей час. А далі ж, мовляв, вам буде ще важче! Як проживете? Отож мати й погодилася та й мене умовила… А я заради матері та сестрички на все згодна… А що мені було робити? Коли б Івась вернувся або коли б я напевне знала, що вернеться, то по-іншому вчинила б! Але ж його нема… Нема та, мабуть, і не буде…
Катря схилилася Парасці на плече і знову захлипала. Стара погладила її по голові і втішила:
– Ну, не плач… До року ще далеко, а за цей час, дивись, – щось і зміниться… Треба ще поворожити!
– До Гомонихи я вже не піду! Хіба сама поворожу…
– А ти вмієш?
– Гомониха показала і розказала, як це робиться.
– Ну, то й поворожи… Що для цього треба?
– Трохи воску та миску води.
– Ну, цього добра у нас вдосталь. Поворожи, поворожи сама! Може, легше тобі стане на душі.
Вона дістала із судника грудочку воску та миску – поставила на стіл і залишила Катрю одну.
Катрі стало страшно. Що скаже ворожіння? Чи на добро воно буде, чи на зло? Може, не треба? А то, не вміючи, можна і наврочити! Але якась внутрішня сила чи переконаність, що не може вона завдати лиха Івасеві ні ділом, ні словом, змусила її підвестись, знайти мідну кварту, вкинути в неї віск і поставити в піч на жар. Поки віск розігрівався і танув, налила у миску води. Дістала кварту з печі.
– Боже, поможи йому, – прошепотіла тихцем, маючи на увазі Івася, а перегодя додала: – І мені поможи, Боже!
І вилила розтоплений віск у холодну воду. Він розплився по всій мисці, утворюючи якісь чудернацькі візерунки та фігурки чи то людей, чи то звірів. Ось ніби постать людини вималювалася. Невже це Івась? І ніби усміхається, ніби руки простягає до неї… Боже, це він! Справді – він!
Катря аж скрикнула на радощах. Ще і ще раз пильно вдивлялася в нечітке зображення на воді і не почула, не помітила, як тихо прочинилися двері і на порозі виросла Луша.
– Ти що робиш, Катре? Ворожиш? – спитала здивовано.
Її несподівано різкий голос оглушив Катрю, мов грім. Дівчина зблідла, підхопилася з ослона і остовпіла. Чого-чого, а появи Луші саме зараз ніяк не сподівалася! Адже ж сказала, що йде до церкви, – і на тобі! Як сніг на голову!
Луша заглянула в миску.
– Авжеж – ворожиш! А я й не знала, що ти ворожка! Тепер мені ясно, чим ти обкрутила батька та сина! Ну й хитра!
Катря вихопила з миски віск і зім’яла його в грудку.
– Не твоє діло! Геть звідси! – крикнула спересердя.
