Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
– Якщо є щось хороше або правдиве в тому, що я пишу, то цим я завдячую тобі, мамі та Бет, – сказала Джо, зачеплена словами батька більше, ніж будь-якими потоками похвали від решти світу.
Так, навчена любов’ю і горем, Джо писала свої маленькі оповідання та відсилала їх шукати друзів для них самих і для неї, і цей світ виявився дуже милостивий до таких скромних подорожніх – їх брали привітно, й вони посилали їй втішні знаки уваги, як діти, яким пощастило в житті, посилають їх своїй матері.
Коли Емі та Лорі написали додому про свої заручини, пані Марч боялася, що Джо буде нелегко порадіти за них, але незабаром її страхи розвіялися. Хоч спочатку Джо й здавалася похмурою, вона прийняла звістку дуже спокійно і була сповнена надій і планів щодо майбутнього «дітей», перш ніж встигла прочитати лист двічі. Це був письмовий дует, де кожен прославляв іншого, як це роблять закохані. Було дуже приємно читати його й думати про нього, бо ні в кого не було заперечень.
– Ти рада, мама? – запитала Джо, коли вони склали дрібно списані аркуші та глянули одна на одну.
– Так, я сподівалася, що так і буде, з тих пір як Емі написала, що відмовила Фреду. Бо була впевнена, що щось краще, ніж, як ти кажеш, «корисливий дух», опанувало нею, і деякі натяки в її листах змушували мене припускати, що любов і Лорі здобудуть перемогу.
– Яка ти прониклива, Мармі, а до того ж яка скритна! Ні слова мені не сказала.
– Матерям потрібні проникливі очі й стримані слова, коли вони мають справу з дочками. Я боялася запустити таку думку тобі в голову, щоб ти не надумала написати й привітати їх перш, ніж все було вирішено.
– Я вже не така навіжена, якою була. Можеш мені довіряти. Тепер я досить твереза й розумна, щоб бути чиєю завгодно повірницею.
– Це правда, дорога, і я хотіла б зробити тебе моєю повірницею, та тільки боялася, що тебе може поранити звістка про любов твого Тедді до когось іншого.
– Що ти, мамо! Невже ти думаєш, що я могла б бути така дурна й егоїстична, після того, як відмовилася від його любові, коли вона була найпершою, якщо не найпрекраснішою.
– Я знаю, Джо, що ти тоді була щирою у своїх почуттях, але останнім часом мені думалося, що, якби він повернувся і знову зробив тобі пропозицію, ти, можливо, дала б іншу відповідь. Вибач, дорога, але я не можу не бачити, що ти дуже самотня й іноді у твоїх очах проглядається таке незадоволення життям, що змушує моє серце стискатися. Тож я думала, що твій хлопчик міг би заповнити цю порожнечу, якщо б спробував зараз.
– Ні, мамо, краще хай буде так, як є. І я рада, що Емі полюбила його. Але ти маєш рацію в одному: я справді самотня, й, можливо, якби Тедді спробував ще раз, я сказала б «так» не тому, що полюбила його, але тому, що тепер більше хочу бути коханою, ніж коли він їхав.
– Це мене тішить, Джо. Це говорить про те, що ти робиш успіхи. Є чимало тих, хто любить тебе, тож постарайся втішитися любов’ю тата, мами, сестер, друзів і малюків в очікуванні кращого коханого з усіх, який прийде, щоб принести тобі твою нагороду.
– Матері – кращі за всіх у світі, хто може подарувати любов, але я готова шепнути своїй Мармі, що хотіла б спробувати й іншу любов також. Це дуже дивно, але чим більше я намагаюся вдовольнитися всякого роду природними симпатіями, тим більшого кохання хочу. Я й гадки не мала, що серце може вмістити так багато любові. Моє стало таким м’яким, і тепер воно, схоже, ніколи не наповниться, а раніше мені цілком вистачало моєї сім’ї. Я не розумію цього.
– Я розумію, – і пані Марч усміхнулася своєю повною співчуття усмішкою, поки Джо перегортала листи, щоб ще раз прочитати, що Емі написала про Лорі.
«Це так прекрасно – відчувати таку любов, якою любить мене Лорі. Він зовсім не сентиментальний і мало говорить про це, але я бачу й відчуваю його любов у всьому, що він говорить і робить. І від цього відчуваю таке щастя й таку смиренність, що, здається, стала новою Емі, не такою, як раніше. Досі я не знала, який він добрий, великодушний і ніжний, тепер він відкрив мені своє серце, і я побачила, що воно сповнене благородних поривів, надій і мети, і я відчуваю гордість від усвідомлення, що це серце віддане мені. Він каже, що тепер “може здійснити благополучне плавання по життю зі мною на борту як помічник і величезною любов’ю як баласт”. І я молюся, щоб так і було. Я постараюся бути всім, що він шукає в мені, бо люблю мого хороброго капітана всім серцем і душею й ніколи не покину його, поки Бог дозволить нам бути разом. О, мамо, я й не знала, як може бути схожий на рай цей світ, коли двоє люблять одне одного і один для одного живуть!».
– І це наша стримана, манірна й суєтна Емі! Слово честі, любов творить чудеса. Як сильно, як же сильно вони, мабуть, щасливі! – і Джо склала скрипучі листи дбайливою рукою, як закриває людина захоплюючий роман і потім знову усвідомлює свою самотність у цьому сірому, нудному світі.
Потім Джо вирушила нагору, бо йшов дощ і погуляти все одно б не вийшло. Її охопив дух неспокою, і колишнє почуття повернулося до неї – позбавлене колишньої гіркоти, але сумне й терпляче здивування: чому одна сестра має отримати все, що хоче, а інша – нічого. Вона знала, це було неправдою й намагалася відкинути неприємну думку, але природна спрага любові була сильна, і щастя Емі пробудило жадібне бажання знайти того, кого можна «любити всім серцем і душею й бути разом, поки Бог дозволить».
На горищі, де завершилися неспокійні блукання Джо, стояли в ряд чотири дерев’яні ящики, на кожному з них стояло ім’я його власниці й кожен був наповнений реліквіями дитинства і юності, що вже пішли назавжди. Джо по черзі зазирнула в них, а дійшовши до свого, сперлася підборіддям об край і неуважно дивилася на безладну колекцію, поки її погляд не привернула зв’язка старих зошитів.
Вона витягла їх, перегорнула й оживила спогади про зиму, проведену в доброї пані Кірк. Спочатку усміхнулася, потім задумалася, потім засумувала, а коли дійшла до короткої записки, написаної рукою професора, губи її затремтіли, зошити зісковзнули з колін, і вона завмерла, дивлячись на дружні слова так, немов вони набули нового змісту й торкнулися вразливого місця в її серці.
«Чекайте мене, мій друг. Можливо, я трохи
