Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
Через хвилину Емі повернулася на свою лавку, і, поки вона осушувала сльози, Лорі збирав розсипані папери, знаходячи різні затерті листи й малюнки, котрі свідчили, що Лорі може мати надію на… Але мовчатимемо. Поки що. Коли він сів поруч із нею, вона знову засоромилася й почервоніла, як мак, згадавши про своє поривчасте привітання.
– Я не могла втриматися… Мені було так самотньо й сумно, і я була так рада тебе бачити. Який це сюрприз – підняти очі й побачити тебе, якраз тоді, коли я почала боятися, що ти зовсім не приїдеш, – сказала вона, марно намагаючись говорити легко й природно.
– Я кинувся сюди в ту ж хвилину, як дізнався про нещастя. Я хотів би сказати що-небудь, щоб утішити тебе у втраті милої Бет, але можу лише поспівчувати і… – він не міг продовжувати, бо теж став раптом сором’язливий і не знав, що сказати. Йому хотілося просто покласти голову Емі собі на плече й порадити їй виплакатися, але не наважився і замість цього взяв її руку та з щирим співчуттям потиснув її – і це було краще за будь-які слова.
– Не треба нічого говорити, – мовила вона м’яко. – Мене втішає те, що Бет тепер добре і вона щаслива, і я не повинна бажати, щоб вона повернулася. Але мені страшно їхати додому, як би гаряче я не хотіла побачити їх усіх. Ми не говоритимемо про це зараз, а то я заплачу. А мені так приємно побути з тобою. Тобі не потрібно відразу повертатися, ні?
– Ні, якщо ти хочеш, щоб я був з тобою, дорога.
– Хочу, дуже хочу. Тітонька і Фло дуже добрі до мене, але ти – ти як член сім’ї, і мені було б так приємно, якби ти побув тут ще.
Емі була так схожа на дитину, яка сумувала за домівкою, на дитину, чиє серце сповнене горем, що Лорі одразу забув всю свою сором’язливість і втішив її саме тим, чого вона хотіла, – ласкою, до якої вона звикла, і підбадьорливою бесідою, якої вона так потребувала.
– Бідолашна моя, вигляд у тебе такий, ніби ти зовсім убита горем! Я збираюся подбати про тебе, тож не плач більше, підемо прогуляємося, занадто холодно нерухомо сидіти на вітрі, – сказав він лагідно-наказовим тоном, який сподобався Емі, зав’язав стрічки її капелюха, сунув її руку собі під лікоть і повів по сонячній алеї. Невимушеність повернулася до нього, а Емі було дуже приємно спертися на сильну руку, побачити усмішку на знайомому обличчі й почути ласкавий голос, що говорив так мило для неї однієї.
За своє життя цей незвичайний старий сад послужив рятунком та сховищем не одній парі закоханих і, здавалося, був спеціально створений для них – такий сонячний та затишний. Сад, де не було нікого й нічого, крім вежі, щоб доглянути за ними, й широкого, вкритого брижами озера, щоб відгукуватися відлунням на їхні голоси.
Цілу годину ця нова пара гуляла й розмовляла або відпочивала на лаві, насолоджуючись взаємною близькістю, що надає часу й місцю такого зачарування, і, коли прозаїчний дзвінок до обіду нагадав їм, що пора покинути чарівний притулок, Емі відчула себе так, немов залишила там свою самотність і смуток.
Щойно пані Керрол побачила обличчя дівчини, котре враз зовсім змінилося, її осяяла нова думка, і вона подумки вигукнула: «Тепер все розумію – дівчинка чахла за молодим Лоуренсом. Ну і ну, ніколи б не подумала!».
Із гідною похвали стриманістю добра леді промовчала, залишивши при собі усі свої здогадки, але дуже вмовляла Лорі залишитися, а Емі – насолоджуватися його товариством, бо це принесе їй більше користі, ніж таке довге усамітнення. Емі була зразком слухняності, тож, оскільки сама тітка була дуже зайнята Фло, вона попрохала племінницю розважити її друга, що Емі вдавалося навіть з більшим, ніж зазвичай, успіхом.
У Вевеї Лорі ходив на піші прогулянки, їздив верхи, катався на човні або старанно вчився, а Емі захоплювалася всім, що він робив, і слідувала його прикладу наскільки могла. Він говорив, що зміна в ньому викликана кліматом, і вона не заперечувала, радіючи, що тим же можна пояснити поліпшення її власного здоров’я та настрою.
Повітря – свіже й підбадьорливе – пішло їм обом на користь, а активний рух – напрочуд добре вплинув і на їхні душі, і на їхні тіла. Там, серед вічних гір, вони, здавалося, віднайшли більш чітке бачення життя, тут їм відкрилося, що таке справжній обов’язок.
Свіжі вітри забрали похмурі сумніви, оманливі фантазії й туман тяжких роздумів. Під теплим весняним сонцем розцвіли найрізноманітніші надихаючі ідеї, ніжні надії та щасливі думки, а хвилі озера немов забрали прикрощі минулого. Величні давні гори ласкаво дивилися вниз на них, ніби кажучи: «Діти, любіть одне одного».
Незважаючи на недавнє горе, це був дуже щасливий час, такий щасливий, що Лорі був не в силах порушити словом його чарівність. Він не відразу прийшов до тями від подиву, виявивши, що так швидко вилікувався від свого першого і, як він вважав, єдиного й останнього кохання.
Юнак виправдовував себе за уявну невірність думкою, що сестра Джо – це майже те ж саме, що й сама Джо, і переконанням, що було б неможливо полюбити так швидко і так глибоко іншу жінку, окрім Емі. Його перше почуття до дівчини, до Джо, було бурхливим і стрімким, і він озирався на нього, немов через довгу низку років, зі співчуттям, змішаним із жалем. Не соромився його, але став думати про нього, як про одне з гірких і радісних переживань свого життя, за яке дякував долі, коли біль, нарешті, вщух.
Його друге почуття, до Емі, вирішив він, буде якомога спокійнішим і простим: не було жодної потреби влаштовувати по-італійськи пристрасну сцену або казати, що він любить її. Вона знала це без слів і давно дала відповідь. Все сталося так природно, що ніхто не міг висловити невдоволення, і він знав, що всі радітимуть, навіть Джо.
Але якщо наша перша пристрасть потерпіла фіаско, ми схильні бути обачними й неквапливими, роблячи другу спробу, тож Лорі не квапив час, насолоджуючись кожною годиною й чекаючи слушної нагоди виголосити слово, яке поставило б крапку в першій і найприємнішій частині його нового роману.
Лорі, мабуть, уявляв, що зізнання відбудеться в саду біля вілли, під місяцем, у вишуканій манері, але виявилося зовсім навпаки – все було
