Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
Як і сподівалася Бет, «відплив пройшов легко», і в темний час перед світанком на тих же грудях, де вона зробила перший подих, вона зробила і останній, без прощальних слів, але з одним поглядом, сповненим істинної любові.
Зі сльозами і молитвами ніжними руками мати та сестри приготували її до довгого сну, який ніколи більше не затьмариться болем. Вдячними очима дивилися вони, як терпляче страждання на обличчі їхньої улюблениці, що так довго мучило їхні серця, змінилося прекрасним спокоєм: усі відчували, що для неї смерть була добрим янголом, а не страшним привидом.
Коли настав ранок, вперше за багато місяців вогонь у каміні догорів, місце Джо було порожнім, а кімната дуже тихою. Пташка блаженно співала на гілці, що зеленіла свіжими листками неподалік, на вікні духмяніли конвалії, а весняне сонце променилося як благословення, котре сходило на безтурботне обличчя на подушці. Обличчя, сповнене таким спокоєм, що ті, хто ніжно любив його, усміхнулися крізь сльози й подякували Богові за те, що Бет, нарешті, стало добре.
Розділ вісімнадцятий
Навчання забуттю
Урок, який дала Емі, приніс Лорі користь, хоч він визнав це лише згодом. Коли пораду дають жінки, чоловіки, ці «вінці творіння», як правило, не приймають її, поки не переконають себе, що саме це вони й збиралися зробити. Потім чинять відповідно до цієї поради, і якщо домагаються успіху, то визнають за «слабкою статтю» лише половину заслуг, а якщо зазнають невдачі, то щедро покладають на жінок усю провину.
Лорі повернувся до дідуся й упродовж кількох тижнів був таким люблячим і шанобливим, що старий вважав це дивним впливом клімату Ніцци й запропонував йому з’їздити туди ще раз. Ніщо інше не могло бути привабливішим для Лорі, але після догани, яку він там отримав, жодна сила не затягнула б його туди: не дозволяла гордість. А коли бажання поїхати ставало дуже сильним, він зміцнював свою рішучість, повторюючи слова, які справили на нього глибоке враження: «Я тебе зневажаю», і ще: «Чому ти не зробив що-небудь чудове, щоб змусити її полюбити тебе?».
Лорі так часто обмірковував розмову з Емі, що незабаром визнав: він справді був егоїстичний і ледачий. Водночас дотримувався думки, що коли в людини велике горе, їй можна пробачити деякі слабкості, поки свіжі рани не заживуть.
Він відчував, що нині його замордована любов вже мертва і, хоч ніколи не перестане оплакувати її, немає причини виставляти свій траур напоказ. Джо не полюбить його, але він зможе змусити її поважати його і захоплюватися ним, коли доведе, що «ні», сказане Джо, все-таки не зіпсувало йому життя. Він завжди хотів зробити щось нетривіальне, й порада Емі була не зайвою. Тільки чекав, коли вищезгадана замордована любов буде пристойно похована.
Гете, коли радів чи сумував, вкладав ці радощі й сум у пісню. Лорі теж вирішив забальзамувати своє любовне горе в музиці та скласти реквієм, який розірве душу Джо й зачепить серце будь-якого слухача. Тож наступного разу, коли дідусь побачив, що онук знову стає похмурим і неспокійним, і велів йому помандрувати, той вирушив до Відня, де мав друзів-музикантів, і взявся за роботу з твердою рішучістю відзначитися на музичних теренах.
Але чи то горе було занадто великим, щоб втілити його в музиці, чи то музика була занадто ефірною, щоб висловити смертельну скорботу, скоро він виявив, що реквієм у такий момент йому не під силу. Було очевидно, що розум його ще не в робочому стані, а ідеї потребують ясності, бо часто посеред сумної музичної фрази виявляв, що наспівує танцювальну мелодію, яка жваво воскрешала в пам’яті різдвяний бал у Ніцці, й особливо повного француза. Ці спогади, власне, клали кінець його трагічному твору.
Потім він взявся за оперу – оскільки спочатку ніщо не здається неможливим, однак і тут зіткнувся з непередбаченими труднощами. Лорі хотів зробити Джо героїнею своєї опери і звертався до пам’яті за ніжними спогадами й романтичними картинами своєї любові. Але пам’ять виявилася зрадливою і, немов володіючи непоступливим духом його коханої, нагадувала лише про дивацтва, недоліки та примхи Джо, показуючи її тільки у найбільш несентиментальних позах. То як вона вибивала доріжки, а на голові в неї була пов’язана строката хустка, то як ховалася за диванним валиком або виливала відро холодної води à la пані Гаммідж на його полум’яну пристрасть – і нестримний сміх руйнував увесь романтичний образ, який він прагнув створити.
Джо вперто не бажала ставати героїнею опери, і йому довелося відмовитися від цієї ідеї з вигуком: «Бог з нею, з цією дівчиною, одна мука з нею!» – і схопитися за волосся, як і слід зневіреному композитору.
Коли він озирнувся в пошуках менш норовливої дівчини, щоб обезсмертити її в музиці, пам’ять із послужливою готовністю тут же запропонувала йому таку. У цієї примари було багато облич, але завжди – золотисте волосся, завжди – прозора хмара, що огортала привида ілюзорним покривалом…
Перед внутрішнім поглядом композитора у чарівному хаосі троянд примара мчала, перебираючи туфлями у повітрі, повз павичів, білих поні та блакитних стрічок. Лорі не давав цій люб’язній красуні імені, але взяв її в героїні й дуже полюбив. Що не дивно, бо він наділив її всіма можливими достоїнствами й талантами і супроводжував у випробуваннях, з яких не вийшла б живою жодна смертна жінка.
Натхненний цим образом, він деякий час працював з дивовижною енергією, але поступово робота втрачала свою чарівність, і він забував про свій твір, сидячи, задумавшись, із пером у руці або блукаючи по веселому місту в пошуках нових ідей, щоб освіжити розум, який був тієї зими в дещо неврівноваженому стані.
Він зробив небагато, але багато думав й усвідомив, що всупереч його волі в ньому відбувається деяка зміна. «Може, це геній закипає. Я залишу його кипіти й подивлюся, що з цього вийде», – сказав він, водночас потай підозрюючи, що це не геній, але щось набагато більш звичайне. Але що б це не було, воно кипіло недаремно, бо він відчував дедалі більшу незадоволеність своїм безцільним життям і почав жадати якоїсь справжньої та серйозної роботи, щоб віддатися їй душею та тілом, і, нарешті, дійшов висновку, що не кожен, хто любить музику, композитор.
Повернувшись одного разу з Королівського театру із чудової постановки однієї з великих опер Моцарта[80], він глянув на власний витвір, зіграв кілька кращих фрагментів, посидів, дивлячись на бюсти Мендельсона, Бетховена й Баха[81], які поблажливо дивилися на нього згори, а потім раптом почав рвати нотні листи один за одним. Коли останні обривки вилетіли з його рук, тверезо сказав собі:
