Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Слова «Фред хороший хлопець, але це не та людина, яка, на мою думку, мала б тобі подобатися» та обличчя Лорі, коли він вимовив їх, згадувались їй так само часто, як її власні, коли вона сказала поглядом, якщо не вголос: «Я вийду заміж заради грошей». Тепер їй було неприємно згадувати про це.

Вона не хотіла, щоб Лорі думав про неї, як про байдужу, суєтну істоту. Тепер їй хотілося бути не стільки королевою товариства, скільки гідною любові жінкою. Вона тішилася тим, що він не відчував відрази до неї після всіх її жахливих слів, а прийняв їх так ввічливо і був таким добрим з нею, як ніколи досі.

Його листи стали для неї справжньою втіхою, бо вісточки з дому приходили нерегулярно, та й були далеко не такими підбадьорливими, як їй хотілося. А відповідати на його листи було не тільки задоволенням, а й обов’язком, адже бідолаха був покинутий і потребував ласки, оскільки Джо була непохитною у своєму жорстокосерді. Їй слід було б постаратися полюбити його. Хіба це складно? Багато дівчат були б на сьомому небі, якби їх полюбив такий милий хлопець, але Джо завжди поводилась не так, як інші дівчата. Тож Емі не залишалося нічого іншого, як бути дуже ніжною і ставитися до нього, як до брата.

Якби до всіх братів ставилися так добре, як Емі ставилася до Лорі в той період, всі брати були б набагато щасливішими, ніж вони є насправді. Емі більше не повчала його: вона запитувала його думку з приводу усіляких дрібниць, цікавилася всім, що він робить, готувала для нього маленькі подарунки, посилала по два листи на тиждень, повні живої балаканини, сестринських зізнань і милих малюнків, що зображували чарівні види Ніцци.

Оскільки не всі брати можуть похвалитися тим, що їхні сестри носять у кишенях, уважно читають і перечитують отримані від них листи, плачуть, якщо вони короткі, цілують, якщо вони довгі, та дбайливо зберігають, ми не стверджуватимемо, що Емі робила всі ці любовні дурниці. Але вона справді трохи зблідла та дещо притихла в ту весну, втратила інтерес до гучних компаній і часто ходила на пленер в самоті.

Втім, похвалитися своїми досягненнями не могла – вона просто вивчала природу, коли годинами сиділа, склавши руки, на терасі у Вальрозі або похапцем зображувала те, що малювала її уява, – висіченого з каменю могутнього лицаря на могильній плиті, сплячого в траві юнака з насунутим на очі капелюхом або дівчину в пишному вбранні та з кучерявим волоссям, що прогулюється по бальному залі під руку з високим джентльменом: обидві фігури були зображені нечітко, відповідно до новітньої моди в живописі, що, безперечно, не зовсім приємно для глядацького ока.

Тітка Мері пояснювала новий стан Емі тим, що вона вже шкодує про свою відмову Фреду, й надала їй свободу та подбала про те, щоб Лорі дізнався, що Фред поїхав до Єгипту. Це було все, але Лорі зрозумів і, врешті, сказав собі:

– Я був упевнений, що вона передумає. Бідолаха Фред! Я пройшов через це й можу лише поспівчувати йому.

Він супроводив ці слова важким зітханням, а потім, немов виконавши обов’язок щодо минулого, задер ноги на диван і з насолодою почав читати листа Емі.

Поки за кордоном відбувалися всі ці зміни, вдома сталося велике горе, але лист, котрий повідомляв, що Бет вмирає, не дійшов до Емі, а коли прийшла наступна звістка з Америки, на могилі Бет вже зеленіла трава. Сумна новина застала Емі у Вевеї, бо травнева спека прогнала усіх із Ніцци. Подорожуючі повільно рушили через Геную та італійські озера до Швейцарії.

Емі перенесла сумну звістку стійко й підкорилася рішенню сім’ї, що їй не слід переривати свої мандри, оскільки вже пізно було попрощатися з Бет і їй розумніше залишитися, щоб дати влягтися першому приступу горя далеко від дому. Але на серці в неї лежав тягар, їй так хотілося додому, до рідних, і щодня вона сумно дивилася на інший берег озера в надії, що Лорі приїде і втішить її.

І він приїхав – дуже скоро. Листи їм обом прийшли з однією поштою, але він був у Німеччині й тому отримав повідомлення на кілька днів пізніше, ніж вона. Ледве прочитавши його, Лорі упакував валізу, попрощався зі своїми товаришами й відправився виконати свою обіцянку з серцем, сповненим радості й горя, надії й тривоги.

Він добре знав Вевей, й тільки-но його човен торкнувся маленької пристані, поспішив уздовж берега до Ла-Тур, до пансіону, де жили Керроли. Garçon[83] був у відчаї, бо вся родина поїхала на прогулянку, але ні, мадемуазель-блондинка, можливо, в саду поряд із віллою. Якщо панич трохи зачекає, вона в одну мить буде тут. Але панич не захотів чекати навіть одну мить і, не дослухавши, що йому казали, зник, щоб самому знайти мадемуазель.

Чарівний старий сад на березі не менш чарівного озера, каштани, що шелестіли над головою, плющ, який вився усюди, й чорна тінь вежі на сонячній поверхні води – все це найкраще можна було охопити поглядом, сидячи на лавці, що притулилася поблизу низької огорожі. Сюди Емі часто приходила читати, малювати або шукати розради в красі, котра, на щастя, її оточувала. У цей день вона сиділа тут, опустивши голову на руку, тужачи за домом й думаючи про Бет і водночас дивуючись, чому не їде Лорі.

Вона не чула, як він перетнув двір, не бачила, як затримався під аркою, яка вела з підземного ходу в сад і стояв там десь з хвилину, дивлячись на неї. Все у ній, безумовно, свідчило про любов і горе – багато разів прочитані листи на колінах, чорна стрічка у волоссі, страждання й жіночне терпіння у виразі її обличчя, навіть маленький ебеновий хрестик на шиї здавався Лорі зворушливим, адже це був його подарунок і вона носила його як єдину прикрасу.

Якщо в нього були якісь сумніви щодо того, який прийом вона йому влаштує, то вони зникли в ту ж хвилину, коли вона підняла очі й побачила його. Впустивши все, що лежало на колінах, вона кинулася до нього, вигукуючи із непідробною любов’ю та радістю:

– О Лорі, Лорі, я знала, що ти прийдеш до мене, я знала!

Гадаю, все було сказано й вирішено тоді, коли вони з хвилину стояли разом у абсолютному мовчанні. Темна голова схилилася над світлою, немов бажаючи захистити її. Емі відчула, що