Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Весь ранок вони каталися на човні – від похмурого Святого Джінгольфа до сонячного Монтре, з одного боку – Савойські Альпи, з другого – гора Сен-Бернар і Дан-дю-Міді, прекрасний Вевей – у долині, Лозанна – далеко на пагорбі, а над головою – безхмарне блакитне небо й ще більш блакитне озеро внизу із безліччю мальовничих човнів, схожих на білокрилих чайок.

Вони говорили про Бонівара, коли їхній човен ковзав повз Шильйонський замок, і про Руссо – коли вони дивилися вгору на Кларанс, де він написав свою «Елоїзу»[84]. Жоден з них не читав її, але обидва знали, що це історія про кохання, і кожен подумав, чи була вона хоч наполовину така цікава, як їхня власна.

Емі плескала рукою у воді під час маленької паузи, що виникла в бесіді, а коли підняла очі, побачила, що Лорі сперся на весла й дивиться на неї із виразом, який змусив її квапливо мовити – лише для того, щоб щось сказати:

– Ти, мабуть, втомився. Відпочинь трохи, а я веслуватиму. Мені це корисно, а то відтоді, як ти приїхав, зовсім зледащіла і тільки насолоджуюся.

– Я не втомився, але можеш взяти весло, якщо хочеш. Тут достатньо місця, хоч мені й доведеться сидіти посередині, щоб врівноважувати човен, – відповів Лорі, немовби зрадівши цьому переміщенню.

Відчуваючи, що вона не дуже поправила справу, Емі зайняла запропоновану їй третину лави, відкинула волосся з обличчя і взялася за весло. Вона вміла веслувати досить добре – так само, як і багато іншого. І хоч тримала весло двома руками, а Лорі – однією, весла ритмічно й у такт опускалися й піднімалися, тож човен рівно ковзав по воді.

– Як добре ми веслуємо разом, правда? – сказала Емі. Мовчання здавалося їй нестерпним в ту хвилину.

– Так добре, що мені б хотілося, щоб ми все життя веслували в одному човні… Ти згодна, Емі? – дуже ніжно запитав він.

– Так, Лорі, – дуже тихо відповіла вона. Вони кинули весла і мимоволі додали гарну маленьку картинку юної любові й щастя до тих прекрасних картин, що відбивалися у гладі озера.

Розділ дев’ятнадцятий

Одна, як билинка в полі

Легко було обіцяти самопожертву, коли власне «я» було цілком поглинене іншим «я», а серце й душу очищав прекрасний приклад іншого серця та душі. Але коли голос, що допомагав, замовк, щоденні уроки любові скінчилися, дорога людина пішла назавжди і не залишилося нічого, крім самотності й горя, стримати свою обіцянку для Джо виявилося дуже важко.

Як могла вона «втішити тата й маму», коли її власне серце розривалося від туги за сестрою, як могла вона «зробити будинок щасливим», коли весь світ, тепло й краса, здавалося, пішли з нього разом із Бет, яка залишила свій старий будинок заради нового. Де ж бідна Джо могла знайти для себе «якусь корисну, щасливу працю», що замінила б їй те віддане служіння, яке саме вже було для неї нагородою?

Вона намагалася бездумно, приречено виконувати свій обов’язок, потай весь час бунтуючи проти нього, бо він здавався їй несправедливим. Адже й без того нечисленних радостей ставало ще менше, тягар турбот робився важче, а життя – все тяжче й тяжче, хоч водночас вона продовжувала старанно працювати. Здавалося, одним людям дістається все сонце, а іншим – вся тінь. Це було несправедливо, адже вона більше за Емі намагалася бути хорошою, але ніколи не отримувала жодної нагороди, тільки розчарування, горе й важку роботу.

Бідна Джо! Це були похмурі дні – щось схоже на розпач охоплювало її при думці про те, що їй доведеться провести все життя в цьому тихому домі, присвятивши себе нудним турботам…

У цьому житті – лише трохи дрібних задоволень і безліч обов’язків, виконувати які ніколи не стане легше. «Я не зможу. Я не створена для такого життя. Я знаю, що втечу або зроблю що-небудь відчайдушне, якщо ніхто не прийде мені на допомогу», – говорила вона собі, коли її перші зусилля не дали результату і вона, відчувши себе нещасною, впала у зневіру, що буває часто, коли сильній волі доводиться підкоритися неминучому фатуму.

Але знайшовся хтось, хто прийшов Джо на допомогу, хоч вона не відразу зрозуміла, що перед нею її добрі янголи. Але вони постали перед нещасною Джо у знайомих образах і використовували найпростіші чари, підходящі для бідних людей.

Вночі їй часто ввижалося, що Бет кличе її. Вона одразу прокидалася, але бачила лише порожнє ліжко і гірко ридала від невтішного горя, надривно благаючи: «О Бет, повернися, благаю тебе!». Мати, почувши її ридання так само швидко, як Джо чула найслабший шепіт сестри, приходила, щоб утішити її не тільки словами, а й терплячою ніжністю, яка заспокоює дотиком, сльозами, що безмовно нагадують про горе – набагато більше, ніж горе Джо, і переривчастим шепотом, більш красномовним, ніж молитви, бо цей шепіт сповнений надії, а смиренність зазвичай іде поряд з істинним горем.

То були священні миті, коли серце говорило із серцем у мовчанні ночі, перетворюючи скорботу на благословення, яке зменшує горе і зміцнює любов. Джо відчула це, і їй здалося, що її ноша стає легшою, обов’язок – миліше, а життя не настільки нестерпне, якщо дивитися на нього із безпечного притулку материнських обіймів.

Коли страждальне серце Джо трохи втішилось, її збентежений розум теж знайшов підтримку. Одного разу вона пішла в кабінет і, схилившись над милою сивою головою, котра піднялася над паперами, щоб привітати її доброю усмішкою, несміливо сказала:

– Тато, поговори зі мною, як ти раніше говорив із Бет. Мені такі розмови потрібні більше, ніж вони були потрібні їй, адже я зовсім загубилася.

– Дорога моя, ніщо не може втішити мене більше, ніж твоє прохання, – відповів він із тремтінням в голосі та обійняв її обома руками, немов йому теж потрібна була підтримка і він не соромився просити про неї.

Потім, сівши в маленьке крісло Бет, що стояло поруч із ним, Джо розповіла про свої біди – про гіркоту втрати, котра нікуди не зникала і не ставала менш відчутною, про безплідні зусилля, що без кінця бентежили її, про нестачу віри, від чого життя здавалося таким похмурим, і про все те сумне сум’яття, яке ми називаємо відчаєм.

Вона звернулася до нього з повною довірою, і він допоміг їй, надавши ті поради, яких вона так потребувала: обидвоє знайшли в цьому втіху, бо прийшов час, коли вони могли говорити одне з одним не тільки як батько й дочка, але як чоловік і жінка, які можуть і раді служити одне одному із взаємним співчуттям, так само як і з взаємною любов’ю.

То