Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Відповісти на це запитання було важко, і Лорі почав шкодувати, що у нього немає необхідності заробляти собі на хліб. Тепер більше, ніж будь-коли, представлялася можливість «піти до біса», як він одного разу вражаюче висловив це. У нього було багато грошей і жодного заняття, а диявол, як каже прислів’я, завжди знайде, чим зайняти порожні руки.

Бідолаха зіткнувся з чималими спокусами, як зовнішніми, так і внутрішніми, але зумів встояти, оскільки більше за свободу цінував чисту совість і впевненість у собі. Тож обіцянка, дана дідусеві, й бажання чесно поглянути в очі тим, хто любив його, дали змогу залишитися обачним і стійким.

Цілком ймовірно, що знайдуться усілякі пані Гранді[82], які помітять: «Я не вірю цьому, хлопці є хлопці, молоді чоловіки повинні нагулятися, набіситися, а жінкам не доводиться зазвичай чекати чудес». Я знаю, пані Гранді, ви не вірите, але, тим не менше, це правда. Жінки роблять чимало чудес, і ми впевнені, що вони могли б зробити й це – підняти рівень стандартів чоловічої поведінки, відмовившись повторювати, як відлуння, подібні сентенції.

Нехай хлопці залишаються хлопцями, чим довше, тим краще, і нехай молоді чоловіки нагуляються, якщо вже повинні, але матері, сестри й подруги можуть допомогти їм вчинити куди менше гріхів молодості, якщо віритимуть і показуватимуть, що вірять у можливість зберегти відданість чеснотам, які роблять чоловіка справжнім чоловіком в очах хорошої жінки.

Якщо це жіночі ілюзії, залиште нас тішитися ними, поки ми можемо це робити, бо без них життя втрачає половину своєї краси й романтичності, а сумні передчуття отруюють всі наші надії на сміливих, добрих хлопців, які незмінно люблять своїх матерів більше за себе, не соромлячись у цьому зізнатися.

Лорі вважав, що для того, аби забути любов до Джо, йому потрібно напружувати всі сили впродовж довгих років. Але, на свій превеликий подив, виявив, що це завдання стає з кожним днем легшим. Спочатку він відмовлявся в це вірити, сердився на себе, не міг зрозуміти, що діється, але наші серця влаштовані так дивно й суперечливо, а час і природа добре роблять свою справу, незважаючи на наші бажання.

Лорі вже не страждав, рана вперто гоїлася зі швидкістю, котра не могла не дивувати його, й замість того, щоб намагатися забути, він виявив, що намагається пам’ятати. Він не передбачав такого повороту подій і не був готовий до нього. Тож відчував огиду до самого себе, обурювався власною непостійністю й відчував у душі дивну суміш розчарування й полегшення, через те, що зміг швидко оговтатися від такого жахливого удару.

Він дбайливо ворушив вуглики своєї втраченої любові, але вони не спалахували: залишилося лише приємне світіння, яке зігрівало його та вельми йому личило, не викликаючи, проте, лихоманки. І він, з небажанням, але все-таки був змушений визнати, що юна пристрасть повільно перетворюється на більш спокійне почуття, дуже ніжне, трохи сумне і все ще гірке, але таке, що з часом неодмінно піде, залишивши лише братню симпатію, яка збережеться незмінною до кінця життя.

Коли слово «братня» спало йому на думку під час одного з таких міркувань, він усміхнувся і глянув на портрет Моцарта, що висів у нього над головою. «Це була велика людина, і, коли він не зміг отримати в дружини одну сестру, він одружився з іншою і був щасливий». Лорі не вимовив цих слів, лише подумав про це, а наступної хвилини поцілував старенький перстень та сказав собі:

– Ні! Я не забуду, я ніколи не зможу забути. Я спробую ще раз, а вже якщо зазнаю невдачі, що ж, тоді…

Не закінчивши цієї фрази, він схопив перо й папір і написав Джо, що не може ні на що зважитися, поки є хоч найменша надія на те, що вона передумає. Чи може вона, чи хоче, чи дозволить йому повернутися й бути щасливим? В очікуванні на відповідь він не робив нічого, але згорав від нетерпіння.

Відповідь нарешті було отримано і вона остаточно розвіяла його сумніви: Джо, безумовно, не могла й не хотіла. Її повністю поглинула турбота про Бет, і вона не бажала більше чути слово «любов». Потім просила його бути щасливим з кимось іншим, але назавжди зберегти в серці куточок для його люблячої сестри Джо. Далі йшла приписка з проханням не казати Емі, що Бет стало гірше: вона незабаром мала повернутися, тож не було необхідності затьмарювати останні місяці її перебування в Європі. Бог дасть, Бет дочекається сестру, щоб попрощатися. Але Лорі повинен писати Емі частіше, щоб вона не відчувала себе самотньою, не сумувала за домом і не хвилювалася аж занадто.

– Так я і вчиню, прямо зараз. Бідна дівчинка! Боюся, її повернення додому буде сумним, – і Лорі відкрив ящик свого столу, немов лист до Емі й був належним фіналом тієї незавершеної фрази, яку він виголосив кілька тижнів тому.

Але того дня він не написав листа, бо, риючись у столі в пошуках кращого поштового паперу, натрапив на те, що змінило його наміри. В одному з ящиків серед рахунків, паспортів та різного роду документів лежало кілька листів Джо, а в іншому відділенні – три записки Емі, дбайливо перев’язані однією з її блакитних стрічок. Своїм ароматом вони нагадували про вкладені всередину три сухі трояндочки.

З досить дивним виразом, у якому перемішалися жаль і задоволення, він зібрав всі листи Джо, розгладив їх, згорнув і акуратно поклав у маленький ящик столу, постояв хвилину в задумі, крутячи на пальці її перстеньок, потім повільно зняв його, поклав разом із листами, закрив скриньку і пішов послухати траурну месу в соборі Святого Стефана. Він наче побував на похороні, хоч і не був пригнічений горем. Але такий спосіб провести залишок дня видався йому більш підходящим, ніж писати листи чарівним юним леді.

Листа, втім, теж було незабаром відправлено, а відповідь швидко отримана, бо Емі справді сумувала за домом і зізнавалася в цьому з чарівною довірливістю, яка неабияк обрадувала Лорі. З завидною регулярністю таке листування тривало всю ранню весну.

Лорі закинув свої гульки, оперу пустив на розпалювання каміну й повернувся в Париж, сподіваючись, що туди скоро прибудуть і Керроли. Йому відчайдушно хотілося поїхати до Ніцци, але він не міг з’явитися без запрошення, а Емі не кликала його, оскільки в цей час переймалася власними переживаннями, які змушували її прагнути уникнути глузливих поглядів «нашого хлопчика».

Фред Вон повернувся й запропонував їй те, на що раніше вона погодилася б без вагань.