Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт
– Як приємно чути це твоє «Тедді»! Ніхто не називає мене так, крім тебе, – і Лорі сів. Ці слова він сказав із задоволенням.
– Як тебе кличе Емі?
– «Мій пане».
– Схоже на неї. Мабуть, ти так і виглядаєш, – і очі Джо ясно сказали, що її хлопчик показався їй милішим, ніж будь-коли.
Валик зник, але перешкода проте була – природна, споруджена часом, розлукою і зміною почуттів. Обидва відчували її і з хвилину дивилися одне на одного так, немов ця невидима перепона кидала на них легку тінь. Вона, втім, зникла, коли Лорі сказав, марно намагаючись прийняти поважний вигляд:
– Хіба я не схожий на одружену людину й главу сім’ї?
– Ні краплі. І ніколи не будеш схожим. Ти стаєш краще й красивіше, але все одно той самий шибеник.
– Право, Джо, тобі слід було б ставитися до мене з більшою повагою, – почав Лорі, котрий неймовірно насолоджувався тим, що відбувається.
– Як я можу, коли сама думка про тебе, одруженого й такого розсудливого, така смішна, що я не можу залишатися серйозною! – відповідала Джо, широко усміхаючись, та так заразливо, що обидва знову засміялися, а потім сіли поговорити, як у старі добрі часи.
– Немає сенсу тобі, Джо, виходити на вулицю в такий холод, щоб зустріти Емі: вони всі зараз прийдуть сюди. Я не міг чекати, бо хотів зробити тобі великий сюрприз і «зняти перші вершки», як ми говорили, коли жартома сварилися через молоко.
– І ти, звичайно, прийшов і зіпсував весь сюрприз, почавши не з того кінця. Ну, почни спочатку й розкажи мені, як все сталося. Мені до смерті хочеться дізнатися.
– Я зробив це, щоб принести задоволення Емі, – почав Лорі з лукавою іскрою в очах, яка змусила Джо вигукнути:
– Брехня номер один! Емі зробила це, щоб принести задоволення тобі. Продовжуйте, пане, і кажіть правду, якщо можете.
– Ну і ну, вона починає чіплятися. Чи не смішно це чути? – сказав Лорі, звертаючись до вогню в каміні: полум’я почервоніло й спалахнуло, немов цілком погоджуючись із ним. – Це одне й те саме, адже тепер я і вона – одне ціле. Ми збиралися приїхати додому із Керролами. Вони мали повернутися близько місяця тому, але несподівано передумали й вирішили провести ще одну зиму в Парижі. Але дідусь вже втомився на чужині. Він відправився в цю подорож заради мене, тож я не міг відпустити його одного й залишити Емі теж не міг. А у пані Керрол усі ці англійські забобони щодо пристойності, компаньйонок та іншої нісенітниці, і вона не дозволила б Емі їхати з нами. Тоді я вирішив усі складності, сказавши: «Одружимося – й тоді зможемо їздити, як хочемо».
– І звичайно, ти це зробив. Ти завжди наполягаєш на своєму.
– Не завжди, – і щось у голосі Лорі змусило Джо поспішно сказати:
– Але як вам вдалося домогтися згоди тітки?
– Це було важко, але всі разом ми переконали її, адже на нашому боці була купа вагомих причин. Часу, щоб писати й просити дозволу, не було, але вам всім сподобалися наші заручини, й ви вже були згодні заочно, тож залишалося тільки «брати час за вуздечку», як висловлюється моя дружина.
– О, які ми горді, як нам подобається повторювати ці два слова! – перебила його Джо, в свою чергу звертаючись до вогню і з задоволенням помічаючи щасливий світ, який він, здавалося, запалював у очах, що були так трагічно похмурі, коли вона бачила їх в останній раз.
– Що ж, мабуть. Вона така чарівна маленька леді, що я не можу не пишатися нею… Ну, а потім, тітка й дядько все-таки були там для дотримання пристойності. Ми були так захоплені одне одним, що взагалі не могли розлучитися – а це чудове рішення враз розв’язало всі проблеми, тож усі погодилися з нами.
– Коли, де, як? – запитала Джо в гарячці жіночого нетерпіння й цікавості, бо не могла усвідомити все це по частинах.
– Шість тижнів тому, у американського консула в Парижі, дуже тихе весілля, зрозуміло, адже навіть у нашому щасті ми не могли забути про милу Бет.
Джо вклала руку в його долоню, коли він сказав це, а він ніжно провів рукою по маленькій червоній подушці, яку добре пам’ятав.
– Але чому ви не повідомили нам після весілля? – запитала Джо вже спокійніше, коли вони просиділи абсолютно нерухомо десь із хвилину.
– Ми хотіли зробити вам сюрприз. Спочатку думали, що поїдемо прямо додому, але милий старий, щойно ми одружилися, заявив, що буде готовий до від’їзду не раніше, ніж через місяць, і відправив нас у медовий місяць. Емі одного разу назвала Вальрозу справжнім раєм для молодят, і ми поїхали туди – й були такі щасливі, як люди бувають щасливі тільки раз у житті. Чесне слово! Це була любов серед троянд!
Лорі на хвилину немов забув про Джо, й вона тішилася цим, адже те, що він так вільно й природно розповідав їй такі інтимні речі, надавало впевненості, що вона прощена, а минуле забуте.
Джо спробувала забрати руку, але, вгадавши її думки, що викликали цей майже мимовільний рух, Лорі втримав її й мовив із чоловічою серйозністю, якої вона ніколи не помічала в нього раніше:
– Джо, люба, я хочу сказати тобі дещо, і більше ми ніколи до цього не повернемося. Пам’ятаєш, у тому листі, в якому я писав, якою доброю була до мене Емі, я сказав, що ніколи не перестану любити тебе? Але любов змінилася, і я зрозумів, що так краще. Ти й Емі помінялися місцями в моєму серці, ось і все. Гадаю, так судилося і сталося б само собою, якби я почекав, як ти й намагалася мене змусити. Але я ніколи не вирізнявся терпінням, і це була неймовірна сердечна мука. Тоді я був хлопчиком, впертим і поривчастим, і мені потрібен був важкий урок, щоб я зміг побачити свою помилку. Адже це справді була помилка, Джо, як ти й казала, але я зрозумів це тільки після того, як поставив себе в незручне становище. Чесне слово, у свій час я був у такому сум’ятті, що не знав, кого люблю більше – тебе або Емі, й намагався любити обох однаково, але не міг, а коли я побачив її у Швейцарії, все прояснилося, здається, в одну мить. Ви обидві зайняли в моєму серці ті місця, які повинні були зайняти, і я був впевнений, що вилікувався від старої любові перш, ніж виникла нова, і що я можу чесно поділити моє серце між сестрою Джо й дружиною Емі та гаряче любити обох. Ти повіриш цьому й погодишся повернутися до старих добрих
