Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Але Емі шепнула з очима, повними сліз, покрутивши табурет біля піаніно:

– Не сьогодні, любий. Я не хочу показувати свої вміння в цей вечір.

Але вона показала щось краще, ніж блиск і майстерність, коли співала пісні Бет із ніжною мелодійністю в голосі, якої не може навчити найкращий учитель, і зворушила серця своїх слухачів з більшою силою, ніж та, яку могло дати їй будь-яке інше натхнення.

В кімнаті було дуже тихо, коли дзвінкий голос раптом перервався на останньому рядку улюбленого гімну Бет. Було важко вимовити: «І горя немає такого на землі, що небо зцілити б не змогло», й Емі схилила голову на плече чоловіка, що стояв поруч із нею, відчуваючи, що серед усіх привітань із нагоди повернення їй не вистачає поцілунку Бет.

– Ну, а закінчимо піснею «Міньйонів». Пан Баер її дуже добре співає, – сказала Джо, перш ніж пауза стала занадто болісною. І пан Баер прочистив горло із вдячним «Гм!». Зробивши крок у куток, де сиділа Джо, він сказав:

– Може, ви заспіваєте зі мною? У нас чудово виходить разом.

Приємна вигадка, між іншим, оскільки Джо мала не більше уявлення про музику, ніж цвіркун. Але вона погодилася б, навіть аби він запропонував проспівати цілу оперу, й заливалася, не звертаючи уваги на ритм і мелодію. Але це не зіпсувало пісню, бо пан Баер співав як справжній німець, гарно та з почуттям, і Джо незабаром стала лише тихенько підспівувати, щоб їй було чути м’який голос, котрий співав, здавалося, для неї однієї.

Чи знаєш ти той край, де цвіте лимон?.. —

ця фраза була улюбленим рядком професора, бо «край» означав для нього Німеччину, але тепер він виділив із особливою теплотою й музикальністю інші слова:

Туди, в цей край, з тобою я б зміг піти,

Кохана…

Після цього ніжного запрошення серце однієї зі слухачок затріпотіло захопленням, і їй дуже захотілося сказати, що вона знає той край і з радістю вирушила б туди зі співаком, коли йому буде завгодно.

Пісня мала великий успіх, і співак відступив на своє місце, увінчаний лаврами. Але кілька хвилин потому він зовсім забув про пристойність і втупився на Емі, яка одягала капелюшок. Вона була представлена йому просто як «сестра», і ніхто не звертався до неї як до «пані Лоуренс», відтоді, як з’явився новий гість. Він забувся ще більше, коли Лорі сказав найлюб’язнішим тоном, прощаючись:

– Ми з дружиною були дуже раді познайомитися з вами, пане. Не забудьте, ми завжди будемо раді вам, якщо ви зайдете до нас як-небудь – ми живемо тут, навпроти.

Тоді професор подякував йому так палко і так засяяв від задоволення, що Лорі відмітив для себе професора як людину, найбільш безпосередню та природну з усіх, кого він коли-небудь зустрічав.

– Я теж піду, але охоче прийшов би ще раз, якщо ви дасте мені дозвіл, пані, бо я приїхав у справах і пробуду в місті кілька днів.

Він звертався до пані Марч, але дивився на Джо. І в голосі матері прозвучала така ж щира згода, яка сяяла в очах її дочки, оскільки пані Марч була далеко не так сліпа в тому, що стосувалося інтересів її дітей, як припускала пані Моффат.

– Я вважаю, що він розумна людина, – зауважив пан Марч зі спокійним задоволенням, зупинившись на килимку біля каміна, коли пішов останній гість.

– Я впевнена, що він добра людина, – додала пані Марч із рішучим схваленням в голосі, заводячи камінний годинник.

– Я знала, що він вам сподобається, – ось і все, що сказала Джо, перш ніж піти спати.

Вона задумалася про те, які справи привели пана Баера до їхнього міста, й нарешті вирішила, що він був удостоєний високих почестей де-небудь, але по скромності не згадує про цю обставину. Якби вона бачила його обличчя, коли, опинившись, нарешті, у своїй кімнаті, він дивився на портрет суворої й непохитної юної леді з непокірною гривою волосся, що похмуро вдивляється в майбутнє, це, можливо, дещо прояснило б причини його появи в місті, особливо коли він погасив лампу і в темряві поцілував портрет.

Розділ двадцять перший

Пан та пані

– Вибачте, пані мамо, але не могли б ви позичити мені мою дружину на півгодини? Прийшов наш багаж, і я перерив усі паризькі наряди Емі, але не знайшов тих речей, які мені потрібні, – сказав Лорі, коли наступного дня увійшов до вітальні сімейства Марч і виявив, що пані Лоуренс сидить на колінах у матері, немов знову стала «малятком».

– Звичайно. Іди, дорога, я забула, що в тебе є інший рідний дім, крім цього, – і пані Марч потисла білу ручку з обручкою на пальці, немов вибачаючись за жадібність материнської любові.

– Я б не турбував вас, якби міг впоратися сам. Але я почуваюся без моєї маленької дружини, як…

– …флюгер без вітру, – запропонувала Джо, коли він зробив паузу в пошуках підходящого порівняння. Вона знову стала колишньою жвавою Джо, відтоді як Тедді повернувся додому.

– Саме так. Емі змушує мене вказувати на захід і лише час від часу повертає на південь, і не було жодного пориву східного вітру, відтоді як я одружився. Не знаю нічого щодо північної сторони, але, здається, вона теж цілком може бути благотворною та цілющою, що скажете, моя леді?

– Поки що погода прекрасна. Не знаю, правда, скільки вона так протримається, але я не боюся бурь, бо тільки вчуся вести мій корабель. Ходімо додому, любий, я знайду твій ріжок для чобіт. Я чомусь думаю, що саме його ти розшукував у моїх речах. Чоловіки такі безпорадні, мамо, – сказала Емі з виглядом поважної пані, викликавши захоплення свого чоловіка.

– Що ви збираєтеся робити, коли облаштуєтесь? – запитала Джо, застібаючи плащ Емі, як раніше застібала її фартушки.

– У нас є плани. Поки ми не хочемо багато про це говорити, бо, як-то кажуть, нова мітла по-новому мете, але байдикувати не збираємось. Я увійду в курс справ дідової компанії й працюватиму з таким завзяттям, щоб він зрозумів, на що я здатний. Мені потрібне таке заняття. Я втомився байдикувати і збираюся працювати, як це має робити чоловік.

– А Емі, що вона збирається робити? – запитала пані Марч, дуже задоволена рішучістю Лорі й енергією, з якою він говорив.

– Коли ми закінчимо з візитами ввічливості й покажемо всім наші найкращі капелюхи, то вразимо вас витонченістю і гостинністю нашого дому, пишністю компанії, яку зберемо навколо нас, і тим благотворним впливом, який справлятимемо на світ загалом. Ось так, правда, мадам Рекамьє[88]? – запитав Лорі, добродушно