Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– Час покаже. Підемо, насмішник, і не шокуй мою сім’ю, обзиваючи мене в їхній присутності, – відповіла Емі, яка вирішила, що спочатку вона має стати вправною господинею та ніжною дружиною, а потім вже – королевою світського салону.

– Як ці діти щасливі разом! – зауважив пан Марч, коли юна пара пішла. Йому було важко знову зануритися у свого Аристотеля[89].

– Так, гадаю, так буде й надалі, – додала пані Марч зі спокоєм лоцмана, який благополучно привів корабель у порт.

– Я знаю, що буде. Щаслива Емі! – і Джо зітхнула, а потім жваво усміхнулася, побачивши, як професор Баер відкриває хвіртку нетерплячим поштовхом.

У той же вечір, коли його побоювання щодо взуттєвого ріжка розсіялися, Лорі несподівано сказав своїй дружині, яка літала з місця на місце, розставляючи і розвішуючи свої художні скарби:

– Пані Лоуренс!

– Так, мій пане?

– Цей чоловік збирається одружитися з нашою Джо!

– Сподіваюся на це, а ти, дорогий?

– Що ж, любов моя, я вважаю його славним малим у найповнішому розумінні цього виразного словосполучення, але я хотів би, щоб він був трохи молодшим і значно багатшим.

– Ну, Лорі, не будь надто вибагливим і надто практичним. Якщо вони кохають одне одного, зовсім неважливо, який у них вік та які їхні статки. Жінки ніколи не виходять заміж через гроші… – Емі спохопилася, коли ці слова вирвалися в неї, і глянула на чоловіка, який відповів із підступною серйозністю:

– Звичайно, ні, хоч іноді можна почути, як чарівні дівчата кажуть, що збираються це зробити. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти колись думала, що твій обов’язок знайти хорошу партію. Цим пояснюється, можливо, чому ти вийшла заміж за таку нікчемну людину, як я.

– О мій дорогий хлопчику, не говори, не говори так! Я забула, що ти багатий, коли говорила «так». Я вийшла б за тебе, навіть якщо ти був би геть бідний. Іноді мені хочеться, щоб ти був бідний і я могла показати тобі, як сильно тебе люблю, – й Емі, яка була дуже величною на людях і дуже ніжною вдома, представила переконливі докази своїх слів. – Ти ж не думаєш, що я та корислива істота, якою колись намагалася бути, правда? Ти розіб’єш мені серце, якщо не повіриш, що я з радістю погодилася б веслувати із тобою все життя в одному човні, навіть якби б ти був перевізником на тому озері.

– Хіба я ідіот або скотина? Як би я міг думати так, коли ти відмовила багатшому, ніж я, чоловікові заради мене й тепер не дозволяєш мені дати тобі й половину того, що я хотів би дати, коли в мене є на це право? Дівчата вчиняють так щодня, бідолахи, і їх вчать думати, що в цьому їхній єдиний порятунок. Але тобі давали кращі уроки, і, хоч я свого часу боявся за тебе, нині не розчарований, бо дочка вірна тому, чого її вчила мати. Я так і сказав нашій мамі вчора, й вона була такою задоволеною й вдячною, немов я дав їй чек на мільйон, щоб витратити на благодійність. Але ви не слухаєте моїх повчальних міркувань, пані Лоуренс, – і Лорі замовк, бо в Емі був відсутній погляд, хоч її очі дивилися прямо на нього.

– Так, я слухаю й милуюся ямкою на твоєму підборідді. Я не хочу зробити тебе самовдоволеним, але мушу зізнатися, що я більше пишаюся моїм чоловіком, ніж усіма його грошима. Не смійся, але твій ніс – така втіха для мене, – й Емі ніжно провела пальцем по носі Лорі, прекрасної форми ніс – справжнє задоволення для художника.

Лорі отримав чимало компліментів за своє життя, але жоден із них не припав йому до смаку більше, ніж цей, що було ясно видно, хоч і посміявся над її смаком. Він ще сміявся, коли вона повільно сказала:

– Чи можу я запитати тебе про дещо, любий?

– Звичайно.

– Тобі буде неприємно, якщо Джо вийде заміж?

– О, так ось у чому причина твого занепокоєння. А я думав, що щось не так із моєю ямкою. Я не собака на сіні, а найщасливіший чоловік на світі та запевняю тебе, що зможу танцювати на весіллі Джо з легким серцем. Ти сумніваєшся, люба?

Емі глянула на нього й залишилася задоволена. Останні ревниві страхи зникли назавжди, і вона подякувала йому із виразом любові й довіри на обличчі.

– Добре було б зробити що-небудь для цього чудового професора. Чи не могли б ми винайти якогось багатого родича, який люб’язно помер би в Німеччині й залишив йому кругленьку суму в спадок? – сказав Лорі, коли вони почали ходити по довгій вітальні попідруки в пам’ять про прогулянки в саду біля вілли у Вальрозі.

– Джо виведе нас на чисту воду і все зіпсує. Вона ним дуже пишається і сказала вчора, що, на її думку, бідність – це прекрасно.

– Свята наївність Джо! Вона не буде так думати, коли матиме вченого чоловіка і десяток маленьких професорів, яких потрібно годувати. Ми не втручатимемося поки що, але почекаймо слушної нагоди й допоможемо їм – нехай і проти їхнього бажання. Я почасти зобов’язаний Джо моєю освітою, а вона вважає, що люди чесно повинні платити свої борги, тож я зумію її на цьому перехитрити.

– Як це чудово – мати змогу допомагати іншим, правда? Це завжди було моєю мрією, і завдяки тобі ця мрія здійснилася.

– О, ми зробимо багато добрих справ, чи не так? Є різновид бідності, яка викликає в мене особливе бажання допомогти. Жебраки, що ниють на вулиці, отримують допомогу, але бідним шляхетним людям доводиться кепсько, бо вони не люблять просити, а багаті не наважаться запропонувати їм скористатися благодійністю. Але є сотня способів допомогти їм, якщо тільки знати, як зробити це делікатно, щоб не образити. Маю сказати, що я охоче допоможу бідному гордому джентльменові, ніж красномовному жебракові.

– Бо, щоб вчинити так, потрібно бути джентльменом, – додав другий учасник домашнього товариства за назвою «Взаємні компліменти».

– Дякую, люба, проте, боюся, що не заслуговую такого приємного компліменту. Коли я байдикував за кордоном, то бачив чимало талановитих молодих людей, що приносять всякого роду жертви й терплять справжні тяготи життя, щоб здійснити свої мрії. Чудові люди, деякі з них наполегливо працюють, пробиваючись без грошей і друзів, в них стільки сміливості, терпіння та цілеспрямованості, що мені було соромно за себе й дуже хотілося їм якось допомогти. Це люди, допомагати яким – вдячна праця: якщо в них є таланти, то це честь – мати змогу підтримати їх і не дати талантам загинути тільки через те, що в цих людей не було шматка хліба, а якщо ж талантів немає, то це задоволення – втішити бідні душі й уберегти їх від