Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– Природжений Веллер[94]! – засміялася Джо, коли її батько, нарешті, підвівся на ноги, а племінник спробував встати на голову, бо це, на його думку, був єдиний спосіб висловити задоволення, що «школа», нарешті, закінчилася.

– Що ти робив сьогодні, bübchen[95]? – запитав пан Баер, піднімаючи гімнаста.

– Я хотив у гості до маленької Мелі.

– І що ти там робив?

– Я її поцілував, – сказав Демі з нехитрою прямотою.

– Фу! Щось ти рано починаєш. І що сказала на це маленька Мері? – запитав пан Баер, продовжуючи сповідувати юного грішника, який сидів у нього на коліні, обстежуючи заповітну кишеню професорського жилета.

– О, їй сподобалося, і вона поцілувала мене, і мені сподобалося. Хіба маленькі хлопчики не люблять маленьких тівчаток? – додав Демі, набивши рот і зробивши наймиліший вираз обличчя.

– Миле курча! Як тобі це спало на думку? – запитала Джо, вислухавши ці невинні визнання з не меншим, ніж професор, задоволенням.

– Не в голову, а в лот, – відповів Демі, висовуючи язика з шоколадною цукеркою і вважаючи, що вона натякає на солодощі, а не на думки.

– Ти повинен був залишити трохи для твоєї маленької подруги, – і пан Баер запропонував кілька цукерок Джо із поглядом, який змусив її замислитися, чи не є шоколад тим самим нектаром, що саме його п’ють боги. Демі також зауважив цю усмішку і простодушно запитав:

– А великі хлопчики люблять великих тівчаток, фесор?

Як юний Вашингтон[96], пан Баер «не міг збрехати», і тому дав дещо туманну відповідь, яка зводилася до того, що, на його думку, це іноді трапляється. При цьому тон у нього був настільки дивний, що пан Марч відклав свою щітку для одягу, глянув на збентежене обличчя Джо й опустився у крісло з таким виглядом, ніби «миле курча» навело його на думку, одночасно солодку й гірку для нього, яка сама не прийшла б йому в голову.

Чому Додо, коли зловила Демі в буфеті півгодини потому, мало не задушила його у ніжних обіймах замість того, щоб гарненько струснути за те, що він вліз туди, де йому бути не можна, і чому вона слідом за цим незвичайним вчинком ще й несподівано вручила йому великий шматок хліба з варенням, – все це залишилося одним із питань, над якими Демі ламав голову та які був змушений залишити невирішеними назавжди.

Розділ двадцять третій

Під парасолькою

У той час, як Лорі та Емі походжали по м’яких килимах як подружня пара і будували плани щасливого майбутнього, пан Баер і Джо насолоджувалися прогулянками іншого сорту, по брудних дорогах і мокрих полях.

«Я завжди ходжу на прогулянку ближче до вечора, і з якого дива маю відмовлятися від цього тільки тому, що часто зустрічаю дорогою професора?» – сказала собі Джо після двох або трьох випадкових зустрічей.

Хоч до будинку Мег вели дві різні доріжки, яку б Джо не обрала, вона обов’язково зустрічала професора. Його хода завжди була дуже швидкою і, схоже, він ніколи не бачив її, поки не підходив досить близько, а тоді мав такий вигляд, ніби без окулярів не міг дізнатися, що наближається леді. А потім, якщо вона йшла до Мег, йому теж потрібно було віднести дещо в подарунок малюкам. Якщо ж вона прямувала додому, то виявлялося, що він просто вийшов прогулятися до річки і якраз збирався зайти до них, якщо, зрозуміло, ще не набрид їм своїми частими візитами.

У таких обставинах Джо не залишалося нічого іншого, як ввічливо привітати його та запросити зайти. Якщо вона втомлювалася від його візитів, то приховувала своє стомлення із бездоганною майстерністю і дбала про те, щоб до вечері подавали каву, «бо Фридрих – я хочу сказати, пан Баер – не любить чай».

На другий тиждень перебування пана Баера в місті всі домашні вже прекрасно знали, що відбувається, проте робили вигляд, ніби зовсім не помічають, як змінилося обличчя Джо. Вони ніколи не запитували, чому вона співає за роботою, робить заново високу зачіску тричі на день і повертається така сяюча з вечірньої прогулянки. Й ніхто, здавалося, не мав жодної підозри, що професор Баер, під час розмови з батьком, дає дочці уроки любові.

Джо не могла навіть пристойним чином віддати своє серце, але суворо намагалася погасити свої почуття, а не впоравшись із цим завданням, вела досить неспокійне життя. Вона боялася, що над нею сміятимуться через цю капітуляцію після її численних і пристрасних декларацій незалежності.

Особливий страх викликав у неї Лорі. Але завдяки новому керівнику він поводився з похвальною пристойністю, ніколи не називав пана Баера «славним малим» на публіці, ніколи не натякав, навіть віддалено, на зміни в зовнішності Джо й не висловлював жодного подиву з того приводу, що бачить капелюх професора на столі у передпокої сусідів чи не щодня. Але бурхливо радів у вузькому колі та з нетерпінням чекав того часу, коли зможе подарувати Джо дощечку із зображенням ведмедя і зазубреного жезла як відповідний гербовий щит.

Протягом двох тижнів професор приходив із постійністю закоханого. Потім він зник на цілих три дні й не подавав жодних ознак життя – поведінка, яка змусила всіх стати дуже серйозними, а Джо – спочатку задумливою, а потім – як це не прикро для роману – дуже сердитою.

«Мабуть, йому стало огидно і, я не побоюся припустити, він поїхав додому так само несподівано, як і приїхав. Мені, зрозуміло, абсолютно байдуже, але, гадаю, йому слід було б прийти й попрощатися з нами, як це личить джентльменові», – сказала вона собі, кинувши безнадійний погляд на хвіртку, коли одягалася, щоб вийти на свою звичайну прогулянку одного похмурого дня.

– Тобі краще взяти парасольку, дорога. Схоже, буде дощ, – сказала мати, помітивши на ній новий капелюшок, але не натякаючи на цю обставину.

– Добре, Мармі. Тобі потрібно що-небудь у місті? Я хочу забігти в магазин купити паперу, – відповіла Джо, зав’язуючи бант під підборіддям перед дзеркалом – привід, щоб не дивитися на матір.

– Так, мені потрібен шматок діагонально переплетеної сілезії[97], набір голок номер дев’ять і два ярда вузької блідо-лілової стрічки. Ти вдягла осінні черевики і що-небудь тепле під плащ?

– Здається, так, – відповідала Джо досить неуважно.

– Якщо випадково зустрінеш по дорозі пана Баера, приведи його до чаю. Я дуже хочу бачити цього милого чоловіка, – додала пані Марч.

Джо чула це, але у відповідь тільки поцілувала матір і квапливо пішла, думаючи з теплотою і вдячністю, незважаючи на свої сердечні страждання: «Яка вона добра до мене! І що тільки роблять ті дівчата, у яких немає матері, щоб допомогти їм у важкий час?».

Галантерейних магазинів не було в тій частині міста,