Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Джо подумала, дивлячись на молодих: «Як добре вони виглядають разом! Я мала рацію, Лорі знайшов чарівну, добре виховану дівчину, яка створить йому сімейне вогнище краще, ніж незграбна Джо, й буде його гордістю, а не причиною мук».

Пані Марч із чоловіком посміхалися й кивали одне одному зі щасливими обличчями. Вони бачили, що їхня молодша дочка була успішною не тільки в житті, але й у тому, що їй вдалося віднайти найкраще з багатств у любові, довірі та щасті.

Обличчя Емі було сповнене ласкавого пожвавлення, яке свідчило про безтурботність душі, в її голосі звучала якась нова ніжність, а холодна манірність змінилася спокійною чеснотою – тією жіночністю, яка підкорює всіх навколо. Й цю нову якість більше не затьмарювала ніяка театральна гра. Сердечність її манер була навіть більш чарівна, ніж нова краса або колишня витонченість, бо характеризувала її одразу й однозначно як справжню леді, якою вона колись сподівалася стати.

– Любов зробила багато для нашої маленької дівчинки, – з ніжністю сказала її мати.

– Усе життя в неї перед очима був хороший приклад, моя люба, – шепнув пан Марч, із любов’ю дивлячись на постаріле обличчя й сиву голову поруч із ним.

Дейзі не могла відвести очей від «красивої тітки» й слідувала за нею, як кімнатна собачка за казковою власницею замку, що володіє чарівними чарами. Демі трохи почекав, щоб обміркувати нові родинні стосунки, перш ніж піддався ризику, прийнявши хабар у спокусливій формі сімейства дерев’яних ведмедів із Берна. Втім, удар із флангу призвів до його безумовного підпорядкування – Лорі знав, чим завоювати його.

– Юначе, коли я мав честь вперше зустрітися з вами, ви вдарили мене в обличчя. Тепер я вимагаю сатисфакції, – і з цими словами високий дядечко заходився підкидати свого маленького племінника й боротися з ним, знищивши його філософську гідність так само, як і здивувавши й схвилювавши його хлоп’ячу душу.

– Боже мій, та вона в шовках із голови до ніг! Ну чи не радість дивитися, як сидить вона тут у гарному настрої та самопочутті, а всі називають нашу маленьку Емі «пані Лоуренс»? – бурмотіла стара Ханна, яка не могла не поглядати на них, поки накривала на стіл найбезладнішим чином.

Боже мій, як вони говорили! Спочатку один, потім другий, потім раптом всі разом, намагаючись розповісти за півгодини про все, що сталося за три роки. Щастя, що чай був готовий і забезпечив перерву й підкріплення, а то вони неодмінно охрипли б та ослабли.

Яка весела процесія рушила до їдальні! Пан Марч із гордістю вів «пані Лоуренс», пані Марч із такою ж гордістю спиралася на руку «свого сина». Старий джентльмен, у свою чергу, взяв під руку Джо, шепнувши: «Тепер ти повинна замінити мені мою дівчинку», і глянув на порожній куток біля каміна, на що Джо шепнула у відповідь тремтячими губами: «Я постараюся, пане».

Близнюки скакали позаду, відчуваючи, що до золотого століття рукою подати, адже всі були зайняті новоприбулими й надали їм змогу веселитися як заманеться, і можете бути впевнені, що вони скористалися можливостями, котрі відкрилися найкращим чином. Вони пили чай, об’їдалися імбирними пряниками ad libitum – що б їм не забажалося, отримали гаряче печиво в обидві руки, засунули чудові фруктові тістечка у свої маленькі кишеньки, де ті підступно прилипли до тканини й розкришилися, наочно показавши їм те, що й людська натура, і вироби з тіста однаково слабкі! Обтяжені свідомістю злочину й побоюючись, що пильні очі тітки Додо проникнуть крізь маскування з батисту і вовни, маленькі грішники влаштувалися біля дідуся, який сидів без окулярів.

Емі, яку передавали один одному як дивину, повернулася до вітальні під руку зі старим паном Лоуренсом. Інші пари залишилися без змін, і Джо в результаті виявилася без супутника. Тієї хвилини вона не звернула на це уваги і затрималася в їдальні, щоб відповісти на зацікавлені запитання Ханни:

– А що, панна Емі буде їздити тепер в кареті та їсти з тих красивих срібних тарілочок, які раніше зберігали в серванті?

– Не здивуюся, якщо вона їздитиме на шістці білих коней, їсти із золотого сервізу, носити діаманти й дорогі мережива щодня. На думку Тедді, ніщо не може бути занадто добре для неї, – відповіла Джо із нескінченним задоволенням.

– Так воно і є! А що на сніданок – м’ясо з підливою чи рибні тюфтельки? – запитала Ханна, спритно змішуючи поезію та прозу до єдиного блюда.

– Мені все одно, – мовила Джо й зачинила двері, відчуваючи, що їжа – невідповідна тема для такої хвилини. Вона трохи постояла, дивлячись вгору на веселу процесію, котра поступово зникала у дверях вітальні, й, коли маленькі ніжки Демі у картатих штанцях здолали останню сходинку, почуття самотності раптово огорнуло її з такою силою, що вона озирнулася навколо затуманеними очима, немов шукаючи, на що спертися, адже навіть Тедді покинув її.

Якби вона знала, що подарунок до дня народження дедалі ближче із кожною хвилиною, вона не сказала б собі: «Поплачу трохи, коли піду в ліжко, а зараз не годиться бути похмурою». І вона провела рукою по очах – адже, через одну свою хлопчачу звичку, вона ніколи не знала, куди подівся її носовичок – і ледь встигла повернути на обличчя усмішку, коли хтось постукав у парадні двері.

Вона з гостинним поспіхом відчинила двері й широко розкрила очі, немов друга примара з’явилася, щоб вразити її, – на порозі стояв високий бородатий джентльмен, сяючи усмішкою із темряви, немов північне сонце.

– О, пане Баере, я так рада вас бачити! – вигукнула Джо, хапаючи його за руку, наче побоюючись, що ніч може поглинути його перш, ніж вона встигне ввести його до будинку.

– А я – бачити вас, панно Марч… але у вас гості… – і професор враз замовк, коли зверху долинули звуки веселих голосів і тупіт танцюючих ніг.

– Ні, ніяких гостей, всі свої. Моя сестра і друзі щойно повернулися з подорожі, й уся сім’я радіє цьому. Заходьте, приєднуйтесь до нас.

Як на нас, то ми певні, що хоч пан Баер і був дуже товариською людиною, він радше люб’язно попрощався б і зайшов іншим разом. Але як міг він зробити це, коли Джо зачинила за ним двері та відібрала його капелюх? Можливо, на його рішення вплинуло і її обличчя, адже вона забула приховати радість, коли побачила його, й висловила свої почуття із щирістю, непереборно привабливою для самотньої людини, – такий прийом перевершував його найсміливіші очікування.

– Якщо я не буду Monsieur de Trop[87], то охоче