Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

– О, якби він тільки приїхав! Такий добрий, милий, такий вічно терплячий зі мною, мій дорогий старий Фріц. Я не цінувала його й наполовину так, як він того заслуговує, коли був поруч. Але тепер як би я хотіла побачити його, коли всі, здається, покинули мене і я залишилася зовсім одна… як билинка в полі.

І, стискаючи в руці маленьку записку як обіцянку, якій ще належить здійснитися, Джо поклала голову на мішок з ганчірками, що було підвернувся їй під руку, й заплакала, немов відповідаючи дощу, який стукав по даху.

Чи була це жалість до себе, самотність або поганий настрій? Чи пробудження почуття, яке очікувало слушного моменту, так само, як і той, хто був його причиною? Хтозна…

Розділ двадцятий

Сюрпризи

Джо була зовсім одна в сутінках, лежала на старому дивані, дивилася на вогонь і думала. Вона любила так проводити цей вечірній час. Ніхто не турбував її там, і вона звикла лежати, поклавши голову на маленьку червону подушку Бет, писати сюжети оповідань, мріяти або думати ніжні думи про сестру, яка, здавалось, нікуди й не йшла.

Обличчя її було втомленим, серйозним і досить сумним. Завтра був день її народження, і Джо думала про те, як летять роки, якою старої стає вона і як мало встигла зробити. Майже двадцять п’ять – і нічим похвалитися. Джо помилялася – похвалитися можна було багато чим. Але це вона зрозуміла тільки з часом.

– Старою дівою – ось ким я буду. Незаміжня літературна дама, з пером замість чоловіка, сімейством оповідань замість дітей, – а років через двадцять, можливо, мені дістанеться й трохи слави, коли я, як бідний Джонсон, не зможу нею насолодитися, бо буду стара й ні з ким мені буде її розділити, бо буду самотня, та й потреби в ній не буде, бо я стану зовсім незалежною від чужої думки. Втім, ніхто не змушує мене ставати пісною святою або егоїстичною грішницею, та й, смію думати, старим дівам живеться зовсім непогано, коли вони звикають до свого становища, але… – і тут Джо зітхнула, немов така перспектива навряд чи була привабливою.

Справді, подібна перспектива рідко здається привабливою, і тридцятиріччя бачиться кінцем усього тому, кому ось-ось виповниться двадцять п’ять. Але справа йде не так погано, як можна подумати, і людина живе цілком щасливо, якщо здатна знайти притулок у самій собі.

У двадцять п’ять дівчата починають називати себе старими дівами, але потай вирішують, що ніколи ними не будуть. У тридцять вони нічого не говорять, але спокійно приймають цей факт і, якщо вони досить розумні, втішаються тим, що попереду в них ще двадцять корисних, щасливих років, коли вони зможуть навчитися старіти красиво.

Не смійтеся над старими дівами, милі дівчата, бо часто дуже ніжні й трагічні романи приховані в їхніх серцях, у сердечках, що б’ються так спокійно під строгими сукнями, й самовідданість, з якою вони принесли в жертву молодість, здоров’я, амбіції, мрії і саму любов, робить їх зів’ялі обличчя красивими в очах Бога. Навіть до сумних, буркотливих сестер потрібно ставитися з добротою – хоча б через те, що їм не довелося дізнатися про найсолодше в житті (якщо не з якоїсь іншої причини).

І, дивлячись на них зі співчуттям, а не з презирством, квітучі дівчата повинні пам’ятати, що вони теж можуть втратити час цвітіння, що щоки не завжди залишаться рожевими, що срібні нитки з’являться в буйних каштанових кучерях і що з часом доброзичливість і повага будуть для них так само приємні, як любов і захоплення зараз.

Джентльмени, тобто – хлопчики і юнаки, будьте люб’язні зі старими дівами, якими б бідними, непривабливими й змарнілими вони не були, бо єдиний лицарський дух, який заслуговує на те, щоб їм володіти, – це той, який з готовністю поважає старість, захищає слабкого і служить жінкам, незалежно від їх статусу, віку чи краси.

Згадайте хоча б добрих тіточок, які не тільки повчають і пристають із дрібницями, але доглядають і пестять, занадто часто не отримуючи ніякої подяки, згадайте дурні історії, з яких вони допомогли вам виплутатися, гроші, які вони давали вам зі своїх мізерних запасів, шви, які терплячі старі пальці наклали для вас на ваш одяг, сходинки, по яких старі ноги з готовністю пройшли, – і з вдячністю виявляйте милим старим жінкам ті маленькі знаки уваги, які жінки люблять отримувати завжди, поки живуть.

Спритноокі дівчата відразу помітять це, й ви сподобаєтеся їм від цього ще більше, а якщо смерть, ця майже єдина сила, що здатна розлучити матір і сина, осиротить вас, можете бути певні, що знайдете ніжний прийом і материнську ласку у якоїсь тітки Прісцилли, яка зберегла найтепліший куточок у своєму самотньому старому серці для «кращого на світі племінника».

Джо, мабуть, заснула (як, на наш страх, і милий читач під час цього маленького повчання), бо раптом перед нею постав привид Лорі – тілесний, схожий на живу людину, – він схилився над нею з тим самим поглядом, який бував у нього, коли його переповнювали почуття й він не хотів цього показати. Але, як героїня старовинної англійської балади, «вона повірити не могла, що він був перед нею», і лежала, дивлячись на нього в приголомшеному мовчанні, поки він не нахилився й не поцілував її. Тоді вона схопилася, радісно закричавши:

– О мій Тедді! Мій Тедді!

– Дорога Джо, це значить, ти рада мене бачити?

– Рада! Мій милий хлопчик, в мене немає слів, щоб висловити мою радість. А де Емі?

– Твоя мама взялася за неї в Мег. Ми зайшли туди по дорозі, й моїй дружині не вирватись із їхніх обіймів.

– Твоїй… кому? – вигукнула Джо, бо Лорі вимовив ці два слова з невимовною гордістю й задоволенням, які видали його.

– Ах, так! Так-так, я зробив це, – і вигляд у нього був такий винуватий, що Джо спалахнула обуренням:

– Узяв і одружився!

– Так, вибачте, більше не буду, – й він опустився на коліна, покаянно склавши руки і з виразом обличчя, повним пустощів, веселощів і урочистості.

– І ви насправді одружені?

– І навіть дуже.

– Спаси й помилуй! Яку ще жахливу річ ти зробиш далі? – і Джо, задихаючись, впала на стілець.

– Характерне, але не зовсім приємне привітання, – відповів Лорі, котрий все ще перебував у смиренній позі, але сяючи від задоволення.

– Чого ж ще ти чекаєш, якщо приголомшуєш людину, підкравшись як злодій і видаючи секрет таким ось чином? Встань, смішний ти хлопчик, і розкажи мені все.

– Жодного слова, поки ти не дозволиш мені сісти на моє колишнє місце й пообіцяти не відгороджуватися.

Джо засміялася, як не сміялася вже давно, і, дружньо поплескавши по дивану, сказала люб’язним тоном: