Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

непевним, а майбутнє сповнене тривоги. І хоча зовні вона зберігала спокій, її служниці нарікали: «Як несподівано змінився світ! У цьому домі завжди було багато жінок, але всі вони поступалися господині першістю, а тому досі жили в мирі і злагоді... Може статися, що принцеса домагатиметься визнання свого виняткового становища, а господиня з цим не змириться... Отож найменша дрібниця може спричинити велику біду». Вони перешіптувалися між собою і зітхали, але Мурасакі, вдаючи, ніби нічого не помічає, старалася зайняти їх розмовою і до пізньої ночі не лягала спати.

Невдоволена надмірною увагою прислуги до недавньої події, Мурасакі при нагоді сказала: «Хоча в нашому домі багато жінок, але жодна не зуміла підкорити серце пана ні вишуканістю манер, ні родовитістю. Тому дуже добре, що сюди переїхала Третя принцеса, коли вони йому набридли. Мабуть, тому що в душі я залишилася малою дитиною, я хотіла б з нею подружитися. На жаль, дехто поширює чутки, що нібито між нами є ворожнеча. Гадаю, що таке почуття могло б виникнути стосовно рівних собі або нижчих за становищем. А Третя принцеса настільки вища від нас усіх і водночас варта співчуття, що про це не може бути й мови».

«Наша господиня занадто добросерда», — сказала Накацукаса, перезирнувшись з Цюдзьо. Колись ці жінки виконували особливі доручення Ґендзі, але вже давно перейшли на службу до Мурасакі й щиро полюбили її. Багато інших жінок у садибі на Шостій лінії також співчували їй: «О, Вам, напевне, тепер тяжко... — писали вони їй. — Нам набагато легше, бо ми давно змирилися...» Від їхнього співчуття Мурасакі стало ще важче. «Зрештою, в цьому світі нема нічого постійного, тож не варто даремно мучити душу», — подумала вона.

Побоюючись, що її незвично пізня розмова з жінками може видатися їм підозрілою, Мурасакі нарешті пішла у спочивальню. А коли вони допомогли їй лягти, вона болісно відчула, як насправді сумно лежати ночами самотньою, без чоловіка, й згадала той день, коли Ґендзі від’їжджав у Сума: «Хіба тоді, коли він поїхав у глибокому смутку, я не думала, що все витерплю, навіть забуду про себе, якщо знатиму, що він, як і досі, живе в одному зі мною світі? І чого був би вартий наш шлюб, якби ми не витримали такого випробування?» Була холодна вітряна ніч, і Мурасакі ніяк не могла заснути, але, щоб не хвилювати служниць, не ворушилася, і це завдавало їй ще більшого страждання. Крик півня, що пролунав серед ночі, сумом відгукнувся в її серці.

Хоча Мурасакі не відчувала ні гніву, ні образи, але, мабуть, через її душевні страждання з’явилася Ґендзі уві сні, і він, украй стривожений, прокинувся та, ледве дочекавшись крику півня, пішов, удаючи, ніби не знає, що до світанку ще далеко. Принцеса все ще була такою юною, що годувальниці не відлучалися від неї. Вони бачили, як, відчинивши бічні двері, Ґендзі вийшов з дому. Під все ще неясним досвітнім небом, у блідих відблисках снігу нарешті зник його силует, залишивши за собою пахощі його одягу, й одна з годувальниць прошепотіла: «Весняна ніч...»[315] .

В саду подекуди лежав сніг, майже непомітний на білому піску. «Лише під стіною у тіні ще залишився сніг ...»[316] — тихенько промовив сам до себе Ґендзі й, підійшовши до покоїв Мурасакі, постукав по ґратчастому вікні. Оскільки вже давно йому не доводилося повертатися в таку ранню годину, жінки, вдаючи, що сплять, відчинили двері не відразу.

«Я так довго чекав, що навіть змерз, — поскаржився Ґендзі, підійшовши до Мурасакі. — А хіба не видно, що я боюся вас, якщо так швидко прийшов, хоча й немає за мною ніякої провини?»

Ґендзі відкинув з Мурасакі укривало, і вона поспішно сховала мокрі рукави. Хоча Мурасакі була привітна й наче неображена, але її неготовність до примирення його бентежила й водночас захоплювала. «І серед найродовитіших жінок навряд чи знайдеться така», — подумав Ґендзі, мимоволі порівнюючи її з принцесою.

Весь день, до самого вечора, він провів з Мурасакі, згадуючи минулі роки й нарікаючи на її настороженість. Принцесі ж послав такого листа: «Через сьогоднішній ранковий сніг я став зле почуватися, а тому хотів би трохи відпочити».

«Я передала листа», — тільки й відповіла годувальниця принцеси, навіть не написавши листа у відповідь. «О, яка зухвалість! — подумав Ґендзі. — А що, як про це дізнається Імператор? Принаймні якийсь час я мав би регулярно відвідувати принцесу...» Але він так і не зміг цього дотриматися й лише повторював: «От біда, адже я знав, що так вийде!» Його необачність турбувала й Мурасакі.

Вранці, прокинувшись, Ґендзі, як годиться, послав Третій принцесі листа. Хоча він не мав потреби особливо запобігати перед принцесою, але, вибравши пензлик, старанно написав на білому папері:

«Хоч перепоною

Між нами на дорозі

Сніг і не лежить,

Проте легкі сніжинки

Сьогодні вранці бентежать душу».

Листа Ґендзі прив’язав до гілки квітучої сливи і велів слузі передати його принцесі через західну галерею, а сам залишився сидіти біля порога. У білому вбранні, з гілкою сливи в руці, він милувався небом, що сипало на землю все нові і нові сніжинки до тих, що вже лежали в саду. Неподалік, на вершечку рожевої сливи, дзвінко заспівав соловей, і Ґендзі, проказавши: «Рукави пропахнуть наскрізь ніжним ароматом...»[317] — сховав цвіт і, піднявши завіси, визирнув назовні. Зовсім не вірилося, що така по-юному приваблива людина посідає високе становище в світі і має дорослих дітей.

Здогадуючись, що відповіді доведеться трохи почекати, Ґендзі увійшов у покої показати дружині гілку зі сливовим цвітом. «О, як хотілося б, щоб усі квіти поширювали навколо себе такий аромат! — сказав він. — Якби вишневий цвіт так пахнув, то я ніколи б і не думав поглядати на інші квіти. Мабуть, сливи ваблять нас лише тому, що розквітають першими. А як було б чудово, коли б вони цвіли одночасно з вишнями...»

І саме тоді принесли відповідь принцеси. Написаний на тонкому червоному папері лист був вправно згорнутий, і збентежений Ґендзі подумав: «Почерк у неї зовсім ще дитячий, а тому, мабуть, краще наразі не показувати його дружині. Звичайно, приховувати не годиться, але боюся, що зміст його може не відповідати високому званню принцеси».

Оскільки дружина, напевне, образилася б, якби він заховав листа, тому Ґендзі все-таки розгорнув його так, що Мурасакі, опираючись на лавочку-підлокітник, краєм ока могла прочитати:

«Залишена напризволяще,

Я почуваюся, немов сніжинка,

Що покружляє і розтане

Високо в небі,

Підхоплена весняним вітром».

Почерк у принцеси і справді був досить незрілий, геть-чисто дитячий. «У такому віці вона мала б бути більш розвинутою», — подумала Мурасакі, крадькома розглядаючи листа й удаючи, ніби він зовсім її не цікавить. Якби йшлося про когось іншого, Ґендзі тихенько сказав би: «Як невміло написано!» Але, жаліючи принцесу, він тільки зауважив: «Тепер, як бачите, вам немає чого боятися».

Серед білого дня Ґендзі вирушив до принцеси. Він так старанно причепурився, що її служниці, напевне, раділи, вперше побачивши таку красу. А от таким літнім жінкам, як годувальниця, водночас не давали спокою сумніви: «Він, безперечно, дуже гарний. Але чи не