Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

провів Ґендзі в покої. А той, люб’язно розпитавши у служниць про самопочуття господині, попросив, щоб вона вийшла до нього. «Невже ви не поговорите зі мною принаймні через ширму? — благав він. — Адже я вже далеко не такий зухвалий, яким був колись». І врешті-решт Обородзукійо, зітхнувши, таки наблизилася до завіси. «Як я і сподівався, вона, як і раніше, поступлива», — мимоволі подумки зауважив він. Оскільки вони гостро відчували будь-який порух одне одного, то їхня зустріч була вкрай зворушливою. Обородзукійо прийняла гостя в Східному флігелі. Її жінки посадили його в південно-східному передпокої за міцною перегородкою. «Ви ставитеся до мене, як до зовсім молодого юнака, правда ж? — скаржився Ґендзі. — Мені дуже прикро, що ви начебто забули про роки нашої розлуки, які я безпомильно можу перелічити на пальцях. О, які ж ви жорстокі!»

Поступово все оповила нічна темрява. Навколо ставало безлюдно і тихо, тільки із саду долинали зворушливо-сумні голоси качечок-мандаринок, що гралися серед водоростей у ставку. «О, яке все непевне, яке нетривале в цьому світі!» — думав Ґендзі, дивлячись навколо. І хоча він не хотів брати приклад з Хейцю[321], на очі йому навернулися сльози. Спочатку він говорив спокійним, розсудливим тоном, зовсім не так, як бувало раніше, а потім спробував відсунути перегородку.

«Хоча місяці й роки

Нездоланною перепоною

Між нами стали,

Та на заставі Зустрічей

Ніщо вже сліз не спинить», —

сказав він, а Обородзукійо відповіла:

«Хоча з очей і ллються сльози,

Як з джерела невичерпного,

Що біля застави,

Та вже давно нема дороги

Для нових зустрічей між нами».

Хоча вона збиралась тримати його на відстані, але, згадавши минуле, подумала: «А хіба не через мене йому довелось опинитися на засланні в Сума?» — і вирішила: «Зрештою, чому б востаннє не зустрітися?»

Обородзукійо ніколи не вирізнялася твердістю духу, але з роками, набувши життєвого досвіду, навчилася розпізнавати людей, а, згадуючи минуле й жалкуючи про свої численні невдачі у службових та особистих справах, зміцнювала свою самоповагу. Однак сьогоднішня зустріч так яскраво нагадала їй про минуле, що встояти було неможливо. Її колишня, як у молодості, приваблива зовнішність ще не зів’яла. Страх перед поганою славою серед людей змагався в її серці з ніжністю до Ґендзі, і млосні зітхання розпирали груди. Ще ніколи, навіть у дні їхніх перших зустрічей, вона не здавалася йому такою прекрасною. І він, дивлячись з жалем, як світліє небо, не мав сили розлучитися з нею. У прекрасному світанковому небі голосно заспівало незліченне птаство. Вишневий цвіт уже обсипався, і вершини зеленуватих дерев, оповитих серпанком, нагадали Ґендзі про те, що серед багатьох минулих подій саме в таку пору року відбувалося колись Свято гліциній. Коли служниця Цюнаґон, проводячи гостя, відчинила бічні двері, він, повернувшись, сказав: «Подивіться, які гарні гліцинії! Звідки взялися такі кольори? Щось неймовірне! Хіба можна вирватися з-під їхніх чарів?» Було видно, що Ґендзі зволікає, не маючи бажання йти. Піднявшись над краєм гір, сонце яскраво освітило усю постать Ґендзі, і Цюнаґон, засліплена його красою, яку облагородила зрілість відтоді, як вона його востаннє бачила, ще більше впевнилася, що немає у світі нікого, йому рівного. «Чому моя господиня не може з ним зустрічатися? — думала Цюнаґон. — Хоча служба в Імператорському палаці накладала певні обмеження, але посада, яку вона займала, цього не забороняла. У всьому винна покійна Імператриця[322], бо через її втручання по світу пішов поголос, який змусив їх розлучитися». Хоча Ґендзі все ще хотів багато чого сказати, але з огляду на своє високе становище не міг поводитися, як серце бажало, та через побоювання потрапити людям на очі, непокоївся, бачачи, що сонце піднімалося все вище і вище, а прибічники, підтягнувши карету до галереї й тихенько покашлюючи, нагадували, що пора вирушати. Покликавши одного з них, Ґендзі велів йому зірвати для себе гілку розквітлої гліцинії.

«Хоча не забув я,

Як у затоці Сума страждав,

Але, видно, ніщо мене не навчило,

Бо готовий я зараз

Знов кинутися у безодню гліциній».

Побачивши, як він страждає, Цюнаґон глибоко співчувала йому.

Обородзукійо сиділа збентежена його словами й розгуб­лено думала: «Що тепер про мене говоритимуть?» Але квіти були такі прекрасні, і вона відповіла:

«Безодня та, в яку

Ви кинутись готові,

Не справжня,

А тому не хочу в ній

Мої рукави знов мочити...»

Добре розуміючи, що юнацька палкість недопустима в його віці й становищі, Ґендзі пішов лише тоді, коли домігся її згоди на нову зустріч, заохочений відсутністю суворого «охоронця застави». Колись він був закоханий у цю жінку більше, ніж в інших, тож хіба не сумно, що вони так швидко розлучилися?

Побачивши, як Ґендзі в прим’ятому одязі нишком прослизнув у спальню, Мурасакі, ясна річ, здогадалася, що її підозра мала підставу, але вдала, начебто нічого не помітила. І він, більше стривожений її байдужістю, ніж можливими ревнивими докорами, взявся палко запевняти її у щирості своїх почуттів і незмінній відданості. Хоча він міг би й не згадувати про Обородзукійо, але ж Мурасакі знала про неї, а тому він сказав ніби між іншим: «Я їздив провідати пані Найсі-но камі[323] з палацу Судзаку і трохи поговорив з нею через ширму. Однак така розмова мене не задовольнила, і я хотів би ще раз з нею зустрітися таємно, щоб уникнути пересудів».

«Ви ніби помолодшали! — силувано усміхаючись, відповіла Мурасакі. — Видно, ви знову взялися за старе. А що мені, нещасній робити?» Оскільки сльози, що блиснули в її очах, викликали в нього співчуття, то він сказав: «Мені прикро бачити, що у вас поганий настрій. Я волів би, щоб ви мене сварили й казали правду в очі. Я завжди прагнув, щоб між нами не було таємниць, і зовсім не очікував, що у вас такий несподівано складний характер...» Ось так піддобрюючись до Мурасакі, він урешті-решт зізнався їй у всьому. Цілісінький день Ґендзі провів з Мурасакі, намагаючись її розвеселити, і навіть не пішов до принцеси. Та, звісно, і не думала сердитися, але занепокоїлися її служниці. Може, він турбувався б про принцесу більше, якби вона була вередлива, а так він бачив у ній тільки милу, чарівну іграшку.

Ньоґо Акасі з покоїв Кіріцубо після переїзду в палац давно не була в батьківському домі, бо принц-спадкоємець не відпускав її від себе. Їй, зовсім ще юній, звиклій до безтурботного життя в садибі на Шостій лінії, придворні обов’язки здавалися нестерпно обтяжливими. А коли влітку вона стала почуватися зле, то, вимушена залишатися в палаці, надзвичайно засмутилася через підозрілу нудоту. Всі навколо неї занепокоїлися, здогадавшись, що, мабуть, у такому юному віці вона завагітніла. З огляду на це врешті-решт їй таки дозволили переїхати додому. Там для неї приготували східні покої головного будинку, в якому жила й Третя принцеса. Пані Акасі, невідлучно перебуваючи біля дочки, почувалася, як ніколи, щасливою.

Одного разу, збираючись відвідати свою вихованку, Мурасакі попросила відчинити серединні двері, щоб одночасно привітати й принцесу, з якою давно хотіла познайомитися, але не мала такої нагоди. Мовляв, що раніше вони звикнуть одна до одної, то в більшій злагоді житимуть. «Саме про таке знайомство я і мріяв, —