Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
відповіла вона, ховаючи сльози.
«О, як жаль, що навіть уві сні я не можу пригадати того ранку, коли ми розлучалися з дідусем!» — думала юна ньоґо.
Приблизно десятого дня третього місяця ньоґо Акасі щасливо розродилася. Коли тривоги залишилися позаду, а сама вона почувалася чудово після народження хлопчика, в садибі на Шостій лінії запанувала радість, і нарешті Ґендзі зітхнув з полегшенням.
Покої, куди тимчасово помістили ньоґо, розташовувалися за основною частиною будинку, мимо якої снували гінці з дарами, шумно відзначаючи відповідні дні[339], і хоча старій монахині здавалося, що вона нарешті потрапила на «омріяний берег», для святкових церемоній це приміщення не годилося, тому ньоґо перевели в колишні покої.
І відразу до породіллі завітала Мурасакі. В білій одежі, вона, по-материнському ніжно притискаючи до себе немовля, була чарівна, як ніколи. Оскільки сама не мала подібного досвіду і навіть жодного разу не була присутня при такій важливій події, то не могла приховати свого подиву й захоплення новонародженим принцом. У ці перші, найважчі дні вона брала на руки немовля, а справжня бабуся, повністю довіряючи їй, разом з Найсі-но суке, довіреній особі принца-спадкоємця, готували купіль. Сама Найсі-но суке була приємно здивована тим, як пані Акасі справляється зі своєю роллю, й оскільки дещо чула про таємничі обставини її життя, то мимоволі думала: «Юну ньоґо можна було б пожаліти, якби її мати мала хоч найменшу ваду, але насправді вона вражає особливим благородством, наче подарованим її щасливою долею». Все це правда, але чи варто втомлювати докладними розповідями про всі церемонії та обряди, пов’язані з народженням дитини?
Шостого дня після пологів ньоґо повернулася у свої звичні покої. Сьомого дня з’явився гонець з подарунками від самого Імператора. Оскільки імператор Судзаку в той час остаточно відійшов від світу, то щедрі дари від його імені приніс То-но бен з Імператорської канцелярії. Імператриця Акіконому прислала шовку для учасників церемонії, набагато прекраснішого, ніж зазвичай під час палацових свят. Усі — принци крові й міністри — тільки й думали про те, як би перевершити один одного розкішністю дарів. І сам господар садиби на Шостій лінії цього разу, забувши про колишню помірність, влаштував таке святкування, що набуло широкого розголосу в світі, але залишило поза увагою подробиці, які все ж варті того, щоб про них розповідати. «Я завжди ображався на Удайсьо за те, що він досі не показував мені своїх численних дітей, — казав Ґендзі, ніжно притискаючи немовля до грудей. — І от нарешті тепер мені подаровано цього чарівного хлопчика...» Немовля і справді було напрочуд гарним.
Юний принц ріс не щоднини, а щогодини, як з води. Не довіряючи його виховання випадковим, нечуйним особам, вибрали годувальниць та служниць з тих жінок, які служили в садибі та своїм походженням і доброю душею відповідали високому призначенню. Пані Акасі заслужила загальну похвалу за сердечну доброту, уміння поводитися гідно, великодушно й водночас скромно, без найменшої зверхності. Час від часу пані Мурасакі зустрічалася з нею без попередньої домовленості. Колись вона відчувала до неї неприязнь, але завдяки спільним клопотам про маленького принца натомість прийшла повага. Пані Мурасакі, яка завжди любила дітей, сама робила ляльки-берегині[340] і за таким рукоділлям наче молодшала. Цілі дні, з ранку до вечора, минали для неї в турботах навколо немовляти. А стара монахиня відчувала незадоволення, що, на жаль, не може досхочу надивитися на маленького принца. Вона глянула на нього мигцем лише один раз і дуже боялася, що ніколи більше не побачить його.
А тим часом, коли звістка про щасливу подію дійшла до узбережжя Акасі, старий відлюдник Нюдо з надзвичайною радістю сказав своїм учням-послушникам: «Тепер уже я можу з легкою душею покинути межі цього світу», — заздалегідь перетворивши свою оселю разом з навколишніми угіддями на монастир, він мав намір оселитися на давно придбаній ділянці землі в горах, куди не ступала людська нога, в найглибшому закутку провінції, щоб після того ніхто нічого про нього не чув і не знав. Однак зробити цього він довго не міг, бо дещо у світі все-таки непокоїло його й затримувало на узбережжі. Та от, отримавши радісну звістку про те, що його заповітне бажання здійснилося — народився маленький принц, він полегшено зітхнув і, віддавшись на волю богів та будд, перебрався в гори.
Останнім часом він не мав особливої потреби посилати когось до столиці, а коли хтось приходив до нього звідти з якоюсь вісткою, то передавав короткого листа, на кілька рядків, для дружини, старої монахині. А от тепер, збираючись остаточно зректися цього світу, відлюдник Нюдо написав такого листа для пані Акасі: «Хоча всі ці роки я жив в одному світі з Вами, але зайвий раз не листувався з Вами, бо відчував, ніби відроджуюся для нового, іншого життя, а читання листів, написаних знаками «кана[341]», — марна трата часу, що відволікало мене від служіння Будді. Однак з глибокою радістю сприйняв я звістку про те, що наша юна панночка стала прислужувати в покоях принца-спадкоємця і народила від нього хлопчика. Звичайно, з цього приводу жалюгідному гірському відлюднику не годиться думати про мирську славу, але я каюся, що довгі роки навіть під час усіх шести служб я молився передусім про Ваше щасливе майбутнє, а не про власне відродження в землі Вічного блаженства. Якось уночі другого місяця того року, коли Ви народилися, я побачив дивний сон. Мені приснилося, ніби правою рукою я тримаю священну гору Сюмісан[342], а сонце й місяць ліворуч і праворуч від неї яскраво осявають увесь світ. І тільки я, заслонений горою, залишаюся в тіні. Опустивши гору в широке море, я сів у вутлий човник і поплив на захід... Прокинувшись уранці, я відчув, що в мене, нікчемного, з’явилася надія на майбутнє. І саме тоді, коли я роздумував над тим, звідки очікувати такого великого щастя, моя дружина завагітніла. Читаючи мирські і священні книги, я отримав чимало доказів того, що снам можна вірити, і, звернувши на Вас усі свої турботи, вирішив, незважаючи на своє мізерне становище, дати Вам гідне виховання, але не маючи достатніх для того засобів, оселився в провінції. Пізніше, зазнавши тут багатьох невдач й остаточно примирившись з тим, що на старість не повернуся до столиці, я залишився жити біля цієї затоки і, сподіваючись тільки на Вас, чимало таємних обітниць давав богам і буддам. Тепер здійснилося моє найзаповітніше бажання, і настав час виконувати обітниці. Коли наша юна панночка, безперечно, стане Матір’ю нашої країни, треба відслужити подячні молебні у всіх храмах, і передусім у святилищі Сумійосі. І от коли найближчим часом сповниться оця моя найзаповітніша мрія, я зможу здійснити й ще одне бажання — вирушити в країну на Заході[343], відділену від нас міріадами земель, і зайняти там одне з дев’яти високих місць. А поки не відкриється для мене чудова квітка Лотоса, оселюся в горах, де чисті води й трави, віддаючись молитвам.
Незабаром зійде на небі
Ранкова зоря,
І весь світ засіяє,
А мені зараз пора розказати,
Який сон я побачив колись».
Вказавши точно місяць і день, він додав: «Не пробуйте дізнаватися, якого дня й місяця скінчилося моє життя. І не треба Вам, як велося колись,
