Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

північною стіною стояли дві пари шафок із звичайним начинням на них. У південному передпокої зібралися найзнатніші вельможі, Лівий і Правий міністри, принц Сікібукьо і багато, багато інших. У саду, ліворуч і праворуч від помосту для танців, встановили навіси для музикантів; у західній та східній частинах саду поставили вісімдесят коробок з рисовими колобками, а також сорок китайських скриньок на ніжках з дарами для гостей.

На варту Вівці[330] прибули музиканти. Були виконані танці «Десять тисяч років» і «Прекрасний олень», а коли день наблизився до кінця, голосно заспівали флейти, загриміли барабани і один з танцюристів почав корейський танець «На зігнутих ногах». Як тільки музика змовкла, Юґірі й Касіваґі, захоплені незвичайним видовищем, спустилися в сад і по­вторили кілька прощальних па, після чого, на превеликий жаль для глядачів, зникли під покровом багряного листя. Люди, які запам’ятали той давній вечір, коли під час високих відвідин покійного імператора Кіріцубо палацу Судзаку був виконаний танець «Хвилі на озері Цінхай», мимоволі подумали, що Юґірі й Касіваґі багато чого успадкували від своїх батьків: були вродливі й виховані, з не меншим впливом у світі та успіхом у просуванні по службі. А дехто, підрахувавши, скільки років батькам і їхнім синам, захоплено подумав, що, видно, між обома родинами існує тісний зв’язок ще з попередніх народжень. Та й сам господар, розчулений мало не до сліз, поринув думами у минуле.

Але спустилася ніч, і музиканти зібралися йти. На прощання вони отримали щедрі дари, які слуги витягли з китайських скриньок. Коли, накинувши на плечі білий одяг, музиканти простували повз штучний пагорб, по греблі на ставку, то здавалися схожими на журавлиний ключ, що віщує людям тисячу літ життя. Потім музика залунала у внутрішніх покоях, також вельми цікава. Струнні інструменти велів підготувати сам принц-спадкоємець. І принесені з палацу Судзаку біва та китайське кото, й надіслане від Імператора кото «со» були добре знайомі Ґендзі, тож звуки їхніх струн мимоволі розбудили в його серці щемливі спогади про давно минулі часи. «Якби була жива імператриця-монахиня Фудзіцубо, — нарікав він, — я обов’язково влаштував би на її честь таке ж величне свято. Як шкода, що я так і не зумів засвідчити їй свою глибоку сердечну відданість».

Імператор Рейдзей також досі оплакував покійну матір, і світ здавався йому похмурим. А ще його мучило те, що, незважаючи на спроби, він ніяк не міг вповні виявити своєї синівської шанобливості до Ґендзі. Цього року з нагоди його сорокаліття він хотів провести церемонію високих відвідин садиби на Шостій лінії, але Ґендзі знову відмовився. «Не варто робити того, що може завдати людям зайвого клопоту», — сказав він, й Імператор врешті-решт змирився.

Після двадцятого дня дванадцятої місяця садибу на Шостій лінії відвідала імператриця-дружина Акіконому. Для відзначення святковими молебнями кінця року вона замовила читання сутр у семи великих храмах Нари, віддячивши за це сорока тисячами данів[331] різних тканин, і, крім того, за урочисті служби послала чотириста бікі[332] шовку в сорок храмів столиці. Добре усвідомлюючи, наскільки вона зобов’язана Ґендзі вихованням, і уявляючи собі, якою великою була б її вдячність покійним батькам, Імператриця-дружина тільки й думала про те, як краще віддячити йому. Але, на її превеликий жаль, вона не змогла цього зробити, бо Ґендзі навіть в Імператора зажадав, щоб у палаці не влаштовували ніяких урочистостей на його честь. «Як показують приклади з минулого, мало хто довго проживав після відзначення сорокової річниці, а тому цього разу я волів би обійтися без розголосу і відкласти всі святкування до того часу, коли досягну досить значного віку», — заявив Ґендзі, але, з огляду на високе становище Імператриці-дружини, святкування все-таки набрало широкого офіційного характеру.

У головних покоях тієї частини будинку, де жила Імператриця-дружина, після деякого впорядкування, влаштували святковий бенкет, загалом не дуже відмінний від попередніх. От лише високі вельможі отримали дари не менш щедрі, ніж під час Великого бенкету[333], а принцам Імператриця подарувала ще й жіноче вбрання. Радники четвертого рангу, чиновники п’ятого рангу й прості придворні отримали білі хосонаґа і згортки шовку. Самому Ґендзі Імператриця подарувала вбрання незвичайної краси і — що його найбільше зворушило — прославлені пояс та меч, успадковані від батька, принца Дзембо. Таким чином з нагоди сорокових роковин Ґендзі у будинку на Шостій лінії були зібрані найвідоміші в світі рідкісні скарби. У старовинних повістях дуже часто, як щось надзвичайно важливе, перелічуються дари, піднесені з тієї чи іншої нагоди, але я не буду втомлювати читача перерахуванням знаків уваги, які знатні особи надавали один одному.

Не відмовившись від раніше задуманого, Імператор звернув свою увагу на Юґірі й, скориставшись тим, що придворний у званні удайсьо[334], захворівши, подав у відставку, спішно передав його звання синові Ґендзі, розраховуючи, що бенкет на честь цього призначення стане радісним продовженням святкувань у садибі на Шостій лінії. Подякувавши за це Імператорові, Ґендзі скромно мовив: «Але ж він для такого підвищення ще надто молодий...»

Для святкової церемонії приготували північно-східну частину садиби, і, хоча хотіли обійтися без широкого розголосу, вона виявилася особливо пишною. У різних покоях виставили щедре частування, прислане з палацових сховищ. За дорученням Імператора То-но цюдзьо з Імператорської канцелярії мав подбати про такі самі рисові колобки, які готують у палаці. У церемонії брали участь п’ять принців крові, Лівий і Правий міністри, два старших радники міністра, три других радники, п’ять державних радників, а також майже всі придворні з почту Імператора, принца-спадкоємця та з палацу Судзаку. Про святкове начиння за докладними вказівками Імператора потурбувався Великий міністр, який також мав особисто брати участь у церемонії. Вельми схвильований такою високою честю, Ґендзі зайняв своє місце в головній частині будинку навпроти Великого міністра, чия мужня, велична краса досягла до того часу повного розквіту, а от Ґендзі здавався напрочуд молодим, як і колись.

Чотиристулкова ширма з поетичними написами самого Імператора на жовто-зеленому китайському шовку настільки вражала, що перед нею навіть тьмяніли звичні картини весняних та осінніх краєвидів. А може, глядачів просто заворожувало те, що слова на ширмі були виведені рукою Імператора. Шафки для різьблених фігурок і музичні інструменти, як струнні, так і духові, були доставлені з Імператорської канцелярії. Вплив у світі нового удайсьо додавав значущості й сьогоднішній події. Поки чиновники з Лівої і Правої стаєнь, з Шести загонів охорони вишиковували перед будинком сорок коней, передаючи їх один одному від нижчого рангу до вищого, день схилився до вечора.

Звичні для таких випадків танці «Десять тисяч років» і «Подякуймо Імператорові за милості» виконувалися вельми коротко, тільки для годиться, після того почалося музикування, коли виконавці, натхнені присутністю Великого міністра, старалися показати себе з усіх сил. На біва, як завжди, грав принц Хьобукьо, що не мав собі рівних. Господар садиби грав на китайському кото, а Великий міністр — на японському. Мабуть, тому що вони давно вже не грали разом, Ґендзі мало не плакав, розчулений і захоплений грою міністра. А сам він, не приховуючи таємних прийомів, добував із китайського кото невимовно солодкі звуки. А коли розмова зайшла про минуле й теперішні добрі стосунки, Великий міністр щиро побажав, щоб їхня дружба у всіх напрямах зміцнювалася