Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

поступитися. Цікаво, що про це кажуть у світі? Сподіваюся, що ви й надалі поводитиметеся розсудливо, не впиваючись здобутою перемогою. Хоча міністр Двору може здаватися врівноваженою і великодушною людиною, проте й він має слабкості, негідні його високого звання, і спілкуватися з ним непросто». Ось так, як завжди, повчав Ґендзі сина, водночас схвалюючи його одруження з дочкою міністра Двору.

Побачивши їх поряд, годі було повірити, що це — батько і син. Ґендзі здавався старшим від сина лише на кілька років. Однак, дивлячись на кожного з них окремо, можна було подумати, що Юґірі — викапаний батько, а от зараз було видно, що хоч схожість між ними таки є, але краса в кожного своя. На Ґендзі було блакитне носі поверх нижнього одягу з білої китайської тканини, на якій виднів чітко витіснений візерунок. В його постаті, як і дотепер, було стільки краси й благородства, які не мали собі рівних. На Юґірі було темніше носі, з-під якого визирали два нижніх одяги: один яскравий жовто-червоний, другий з м’якого білого візерунчастого шовку. В такому вбранні він мав особливо приваб­ливий вигляд.

Саме в той день, восьмого дня четвертого місяця, в садибу на Шостій лінії з храму привезли статую Будди-немовляти[275], а пізніше прибув священник, тому надвечір з усіх покоїв прислали дівчаток-служниць з різноманітними пожертвами, не менш щедрими, ніж в Імператорському палаці. Всі обряди справлялися так само пишно і, щоб подивитися на них, в садибі Ґендзі зібралося безліч молодих придворних, тож священник, здається, був більш зосередженим і більш невпевненим, ніж у палаці.

Нетерпляче дочекавшись кінця церемонії, Юґірі причепурився і поїхав до Кумої-но карі. Дехто з молодих служниць, які не могли тішити себе надіями, хоча й привертали до себе його увагу, почувалися ображеними. Але шлюб, укладений після стількох років любовної млості, був справді бездоганним, і, як кажуть, навіть крапля води не могла просочитися між подружжям[276]. Міністр Двору, приглядаючись зблизька до зятя, прихилився до нього й турбувався, як тільки міг. Щоправда, він і тепер не міг забути, що був змушений визнати свою поразку, але виняткова відданість Юґірі його дочці протягом довгих років, його добропорядність мимоволі викликали таку повагу, що міністр був готовий все йому пробачити.

Молода Кумої-но карі своєю яскравою, досконалою красою перевершувала навіть ньоґо Кокіден, що викликало незадоволення господині Північних покоїв[277] міністра Двору та її служниць, але це вже нікого не обходило. А от дружина Адзеці-но дайнаґона раділа, що так щасливо склалася доля її дочки.

Тим часом у садибі на Шостій лінії готувалися до переїзду панночки Акасі у палац, призначеного на двадцятий день четвертого місяця. А Мурасакі з Весняних покоїв збиралася на святкування дня народження бога грому Вакеікадзуці-но мікото — одного з богів святилища Камо і, як завжди, запросила з собою інших жінок, але вони одна за одною відмовилися її супроводжувати, видно, через побоювання мати непоказний вигляд поряд з нею. І хоча почет Мурасакі складався лише з двадцяти карет і невеликого передового ескорту, але, мабуть, саме тому її виїзд і привернув до себе особливу увагу.

У день Свята мальви[278] рано вранці Мурасакі з почтом побувала у святилищі Камо, а на зворотній дорозі розташувалася на тимчасових помостах, звідки могла бачити процесію. Вервечка карет з жінками, які поверталися разом зі своїми служницями, займаючи весь вільний простір перед помостом, справляла незабутнє враження. Здалеку було видно, до якого дому належала та чи інша особа в кареті.

Згадавши, якого приниження зазнала колись пані Рокудзьо, мати нинішньої Імператриці-дружини, Ґендзі, звертаючись до дружини, промовив: «Мабуть, дочка Лівого міністра[279] повелася жорстоко, піддавшись спокусі довести свою перевагу. Скінчилося це тим, що завдана образа лягла важким тягарем на її душу, і вона покинула цей світ... — і не вдаючись у подробиці, він провадив далі: — Як бачите, її син Сайсьо-но цюдзьо[280] — простий підданий, який ледве сяк-так просунувся по службі. А дочка приниженої жінки піднялася на неперевершену висоту, і в цьому є щось глибоко повчальне. На жаль, все так непевне й нетривале в нашому світі, тому-то і хочеться залишок років прожити за власним розсудом. Ваша подальша доля — єдине, що тривожить мене тепер. Мені страшно, бо, якщо ви залишитесь сама, вам доведеться зазнати принизливої неминучої старості...» Побачивши, що біля помосту зібралися вельможі високого рангу, Ґендзі пішов до них.

Імператорську охорону на святі представляв Касіваґі. До нього приєдналися столичні вельможі, коли він виходив з дому міністра Двору. То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, також була на святі. Вона користувалася особливим успіхом у світі, починаючи з Імператора, принца-спадкоємця і міністра з Шостої лінії, які щедро обдаровували її своєю прихильністю. Навіть туди, звідки вона виїжджала, Юґірі встиг передати їй листа. Вони здавна потай кохали одне одного і, звісно, жінка дуже засмутилася, дізнавшись про його одруження з особою бездоганного походження.

«Як звуться квіти,

Що прикрашають[281]

Вашу зачіску?

Дивлюсь на них сьогодні,

А згадати не можу назви...

Страшенно прикро...» — написав Юґірі.

Цікаво, що вона відчувала, коли побачила, що він скористався навіть такою нагодою, щоб написати їй? Хоча її квапили сідати в карету, То-найсі-но суке встигла відповісти:

«І я не пам’ятаю,

Як звуться квіти ці,

Та як могла про них забути

Така, як Ви, людина, що зламала

Місячного багряника гілку[282]?

Якби-то я була такою вченою...»

Нічого особливого в пісні То-найсі-но суке не було, але вона, напевне, зачепила його самолюбство. Та все одно він не міг забути цієї особи і далі таємно зустрічався з нею.

Отже, відповідно до звичаю, панночка Акасі мала прибути в Імператорський палац у супроводі дружини Великого міністра, проте сам він вважав, що, скориставшись випадком, краще віддати панночку під опіку рідної матері, бо дружина не зможе довго залишатися у високих Імператорських покоях. Втім, Мурасакі сама розуміла, що неприродне роз’єднання з дочкою не сподобалося пані Акасі, а дочка вже помітно затужила за рідною матір’ю. Тож не варто й недоцільно викликати в обох незадоволення.

«Як на мене, буде краще, якщо з панночкою поїде її рідна мати, — сказала вона міністру. — Дівчинка ще мала і потребує постійного нагляду, а її оточують лише молоді жінки. Годувальницям так само важко за всім встежити. Я не можу постійно жити в палаці і почуватимусь спокійнішою, якщо замість мене з нею буде мати».

Захоплений її завбачливістю, Ґендзі повідомив про такий намір пані Акасі, яка надзвичайно зраділа. Адже збувалися найзаповітніші її сподівання. Вона почала готувати вбрання для своїх жінок, щоб не почуватися нижчою від високого оточення. А в той час її мати, стара монахиня, мріяла на власні очі побачити, яке майбутнє судилося її улюб­леній онуці. Прагнучи зустрітися з нею ще хоч раз, вона благала собі довголіття і журилася, що її бажання навряд чи здійсниться.

Того знаменного вечора панночку супроводжувала до палацу пані Мурасакі, бо пані Акасі розсудила, що їй не личить іти пішки вслід за їхньою каретою з ручною тягою, як належало придворним жінкам низького звання. Сама вона не боялася глузувань, але, не бажаючи кидати тінь на свою дочку —