Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

повноліття принца-спадкоємця відбулася двадцятого дня того самого місяця. Оскільки принц здавався значно дорослішим за свій вік, то всі знатні вельможі були готові змагатися між собою за право ввести в його покої своїх дочок. Та, усвідомивши, що у такому змаганні Ґендзі їх переможе[252], Лівий міністр та інші вельможі відмовилися від наміру віддавати своїх дочок у палац. Почувши про їхні вагання Ґендзі сказав: «Яке безглуздя! У палаці має служити багато різних жінок, які у чомусь та змагатимуться між собою. Адже в цьому змаганні й полягає суть придворної служби. А тримати вродливих дочок удома нікуди не годиться». І він навмисне відклав церемонію прийняття дочки на службу в палац.

Хоча ніхто не хотів випереджати Ґендзі, але, дізнавшись, що представлення його дочки відкладено, Лівий міністр зумів влаштувати на службу в палац свою Третю дочку, згодом відому під іменем Рейкейден.

Готуючи дочку до служби в палаці, Ґендзі оновив свої колишні палацові покої, Кіріцубо. Дізнавшись про те, що церемонію відкладено, принц-спадкоємець занепокоївся, а тому Ґендзі вирішив привезти дочку в палац четвертого місяця. До старих меблів та різного начиння, вже наявних у Кіріцубо, додалися нові, причому Ґендзі особисто за­здалегідь ознайомився із їхніми зразками та малюнками. А зібравши досвідчених майстрів, він доручив їм виготовити меблі за вибраними зразками. Особливу увагу Ґендзі приділив вибору рукописних книжок, вкладених в окрему коробку, якими дочка могла б користуватися для каліграфії. Серед них було багато зразків, створених найкращими майстрами минулого і залишених для наступних поколінь.

«У цей час духовного занепаду, коли в порівнянні з минулим усе поволі дрібнішає, тільки складове письмо «кана»[253] досягло небаченої досконалості, — поділився Ґендзі з дружиною. — Стародавні знаки[254] були досить одноманітними, бо вимагали суворого дотримання правил їхнього написання і тим самим заважали вільно виражати свої почуття. Останнім часом багато хто навчився дивовижно писати витон­ченим почерком. Коли я вперше зацікавився жіночим стилем письма, то зібрав чимало прекрасних його зразків. Одні з найдорожчих належать пензлю покійної матері[255] нинішньої Імператриці-дружини. Написані вони швидко і подекуди недбало, але навіть окремі листи, які я отримав від неї, вражають особливою досконалістю. І врешті-решт, мабуть, саме через них про неї пішла по світу погана слава. Звичайно, вона почувалася ображеною, але, повірте, я ніколи не був таким немилосердним, як вона дорікала... А втім, вона була надзвичайно розсудливою, бо довірила мені опікуватися своєю дочкою і тепер, перебуваючи на тому світі, напевне, змінила своє ставлення до мене. Що стосується нинішньої Імператриці-дружини, то її почерк вельми витончений і благородний, але йому не вистачає впевненості», — пошепки додав він.

«Письмо покійної Імператриці-дружини[256], попри його глибокий зміст, вирізнялося деякою слабкістю, зокрема, браком відтінків, — провадив далі Ґендзі. Нині вправніше від багатьох володіє пензлем Найсі-но камі з палацу імператора Судзаку, хоча і їй можна дорікнути за надмірну химерність. І все-таки, підбиваючи підсумок, я назвав би серед кращих її письмо, колишньої жриці Камо і ваше».

«О ні, я почуваюся незручно в такому шанованому товаристві», — заперечила Мурасакі.

«Ви занадто скромні. Ваше м’яке письмо справляє дуже приємне враження. Але, на жаль, серед ваших вправно написаних ієрогліфів знаки «кана» мають блідий вигляд», — сказав Ґендзі, збираючи ще несписані аркуші в зошити з добірними обкладинками і стрічками.

«Подарую частину принцові Хьобукьо і Саемон-но камі[257], щоб показали власне письмо. Та й собі залишу один-два зошити. Хоча вони й хизуються своєю майстерністю, але і я не відстаю від них», — похвалився він.

І от, вибравши найкращі пензлі й туш, як звичайно, він розіслав запрошення різним особам узяти участь у змаганні з письма, та оскільки дехто з них побоювався труднощів, йому довелося проявити наполегливість. А відібравши зошити з найтоншим корейським папером, який вирізнявся благородними відтінками, Ґендзі сказав: «А от ці зошити я дам молодим аматорам краснопису для того, щоб вони показали свою майстерність», — і відіслав їх Юґірі, Сахьое-но камі, синові принца Сікібукьо, і Касіваґі з дому міністра Двору, запропонувавши: «Пишіть вірші, як вам подобається, хоч у стилі «очеретяного письма»[258] , хоч як додаток до малюнків». І тоді молодь почала змагатися. Усамітнившись у головних покоях, Ґендзі також узяв у руки пензель. Пора цвітіння квітів скінчилася, сяяло ясне небо, а він, розмірковуючи над старовинними піснями, переписував їх різними скорописними почерками, в ускладненому, простому або «жіночому» стилі, поки не відчув задоволення від написаного. Поруч з ним були тільки дві чи три жінки. Він навмисне вибрав найосвіченіших, які, допомагаючи розтирати туш, могли порадити йому у виборі пісень із благородних старовинних збірок. Піднявши завіси, Ґендзі розслаблено вмостився біля виходу на галерею і, поклавши аркуші паперу на лавочку-підлокітник, роздумував, підносячи до губ кінчик пензля. Прекраснішої картини годі собі уявити. Спостережлива людина не могла б не милуватися рухами його руки, коли він час від часу наносив кілька рядків на білий або червоний папір.

«Прибув принц Хьобукьо», — доповіла служниця, і, поспішно накинувши на себе верхній одяг, Ґендзі велів принести ще одну подушку-сидіння і провести принца до нього. Принц Хьобукьо також був дуже гарний, і жінки з-поза завіси захоплено дивилися, як, велично ступаючи, він піднімався сходами. Брати звично обмінялися вітаннями, гідно виказуючи взаємоповагу.

«Ви завітали дуже вчасно, саме тоді, коли мені самітництво почало набридати», — радів Ґендзі приходу брата. Принц приніс свої заповнені зошити, і Ґендзі відразу взявся їх розглядати. Хоча принц не був видатним каліграфом, але писав вільно і впевнено. Навмисне вибравши найдивовижніші старовинні пісні, він з великою вправністю записав кожну в три рядки, майже уникаючи ієрогліфів. Ґендзі був просто вражений.

«А я й не підозрював, що ви настільки вправні в письмі, — сказав він не без заздрості. — Тепер мені не залишається нічого іншого, як тільки викинути свій пензель».

«Здається, я заслужив на поблажливість лише тому, що відважився змагатися зі справжніми майстрами», — пожартував принц.

Розуміючи, що від принца йому нічого приховувати, Ґендзі показав власні зошити. Скоропис на твердому китайському папері був чудовий, а щире письмо в спокійному «жіночому стилі» на корейському папері, щільному і водночас м’якому, з ніжним відтінком, не мало собі рівних. Зворушений побаченим, принц відчував, ніби навіть сльози у нього на очах зливаються зі слідами туші на папері, й ніяк не міг відірвати очей від цих прекрасних рядків. А от яскраві аркуші кольорового паперу «кан’я», на яких Ґендзі вільним скорописом переписав стародавні пісні, здавалися настільки досконалими й своєрідно привабливими, що принц уже не хотів дивитися на зошити інших учасників змагання.

Саемон-но камі вподобав собі суворий й урочистий стиль письма, але, як видно, він насилу зумів приховати свою невпевненість в орудуванні пензлем. Та й вибір стародавніх пісень у нього був досить вигадливим. Зошитів із жіночим письмом Ґендзі не показав і, звичайно, приховав те, що написала Асаґао, колишня жриця Камо. Вельми цікавими, кожен по-своєму, виявилися також зошити молодих учасників змагання, написані в стилі «очеретяного письма». Юґірі виразно передав на письмі водний потік й очеретяні зарості, які своїм виглядом викликали в пам’яті затоку Наніва. Вода й очерет зливалися воєдино з дивовижною вишуканістю, і на їхньому тлі