Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

та її служницям: «Придивіться до нього уважно. Сайсьо-но цюдзьо[265] з роками стає щораз прекраснішим. А з якою спокійною гідністю він поводиться! Тепер він затьмарив красою всіх інших настільки, що здається, ніби перевершив навіть свого батька. Звичайно, Великий міністр відрізняється такою дивовижною витонченістю і рідкісною чарівністю, що, дивлячись на нього, мимоволі всміхаєшся і забуваєш про всі житейські прикрощі. Щоправда, у сфері державних справ він трохи зам’який, але це природно для його характеру. А от його син, як усі визнають, більш освічений, мужніший і розважливіший...»

Переодягнувшись, міністр вийшов до гостя. Обмінявшись з ним церемонними привітаннями, він завів розмову про квіти. «Усі весняні квіти прекрасні, коли одні за одними, не залишаючи нікого байдужим до своїх барв, починають розкривати пелюстки. Та як тільки вони, недовговічні, нас полишають, опадаючи на землю, нас огортає сум. І саме тоді раптом зацвітає гліцинія, яка цвіте до самого літа і через це здається неповторно чарівною в наших очах. Та й її фіолетовий колір мимоволі тішить наші серця»[266], — міністр багатозначно всміхнувся, надаючи своєму вигляду особливої привабливості.

Хоча на небо вже виплив місяць, але кольору квітів усе ще не було видно. Однак заради милування ними міністр пригощав гостей вином і розважав музикою. Вдаючи сильно захмелілого, він раз у раз підносив Юґірі чашу, і той, обач­ний, просто не знав, як відмовитися. «Вас заслужено вважають одним з найосвіченіших мужів на світі наприкінці цього століття. Шкода тільки, що ви не помічаєте таких, як я, людей, які невблаганно старіють. Хіба ж ще у старовинних книгах не написано, що треба шанобливо ставитися до старших людей? Гадаю, ви знаєте, чого навчають нас святі мудреці, і все ж я мушу вам дорікнути, що ви завдаєте мені багато турбот», — сказав міністр і, досить вміло натякнувши на свій таємний намір, заплакав хмільними сльозами.

«А чому ви так думаєте? Я завжди був готовий служити вам тілом і душею у пам’ять про тих, хто покинув нас. Чим заслужив я такі закиди? Вибачте за можливу нерозсудливість», — виправдовувався Юґірі. А міністр, скориставшись сприятливою нагодою, промовив: «Листя зі споду відкрила гліцинія...» [267]

Збагнувши натяк, Касіваґі зірвав особливо пишну і яскраву китицю гліцинії і підніс її гостеві разом з чашею вина. Помітивши, що той, узявши квіти, розгубився, міністр сказав:

«Не докорятимемо

Гліцинії у нашому саду

За її яскравий колір...

Тільки шкода,

Що довелося довго вас чекати...»

Юґірі взяв чашу і вишукано, за всіма правилами, схилився у подячному поклоні:

«Не раз весна

Мочила холодною росою

Мої рукава,

Та лише сьогодні вперше

Для мене квіти розцвіли?»

З цими словами він передав чашу Касіваґі:

«Гліцинія

Схожа на рукава

Діви чарівної

І під поглядом зацікавленим

Краси набуває...»

Так передавали вони чашу один одному, але невдовзі настільки захмеліли, що їхні пісні стали невиразними; у всякому разі, нічого кращого більше не прозвучало.

У небі тьмяно світився місяць сьомого дня, відбиваючись у спокійному дзеркалі ставка. Вершини дерев ще не радували людського ока густим листям, але зате розквітлі гліцинії, що звисали з химерно скривленої невисокої сосни, вражали небуденною красою. Кобай, як завжди, дзвінко заспівав «Очеретяну огорожу»[268]. «Що за дивну пісню вибрав! — здивувався міністр і, підспівуючи приємним голосом, змінив слова: «Із того дому, що мав гучну славу...» До пізньої ночі гості веселилися, і від колишніх образ не залишилося й сліду.

Коли нарешті стемніло, Юґірі, вдаючи захмелілого, поскаржився Касіваґі: «Я почуваюся дуже погано й не зможу дістатися додому... А чи не дозволите у вас заночувати?» Почувши це, міністр сказав: «Підшукайте гостеві кімнату для відпочинку! А я, вибачайте, піду, бо зовсім сп’янів», — і зник усередині дому.

«Ви хочете провести ніч серед квітів, як під час подорожі, чи не так? — запитав Касіваґі. — Я не помилився? Непросто бути провідником...»

«Нічого доброго не віщують такі слова! — дорікнув йому Юґірі. — Хіба поєднання гліцинії з сосною — легковажність[269]?»

Хоча Касіваґі в душі почувався переможеним, але, зачарований такою бездоганною особою, він погодився провести Юґірі до спальні Кумої-но карі.

«Невже це сон?» — думав Юґірі, сповнений гордості за те, що нарешті домігся свого. Дівчина насилу долала сором’язливість, і тепер, у дорослому віці, вражала ще більшою красою, в якій годі було знайти найменшу ваду.

«Я так страждав, що мало не став для світу першим прикладом людини, що вмерла від кохання, але пережив усі випробування й отримав дозвіл від вашого батька... А ваша жорстокість неймовірна, — скаржився він їй. — Ви чули, як Бен-но сьосьо[270] співав «Очеретяну огорожу»? От злий насмішник! Тоді мені дуже кортіло відповісти йому піснею “Гирло Ріки”[271]»

«Це було б дуже недоречно», — подумала дівчина і сказала:

«Славу погану

Про мене пустила ріка

При заставі «Гирло Ріки»,

Та чого ж не стримав її

Охоронець застави?[272]

От що прикро...» Вона була чарівна.

Усміхнувшись, Юґірі відповів:

«Слава погана пройшла

Через заставу «Протока»[273] , напевне.

Тож навіщо тепер

Скидати вину

На заставу «Гирло Ріки»?

Якби ви знали, як тяжко я страждав усі ці роки...»

Поводячись немов захмелілий, він, здавалося, забув про те, що приходить світанок. А коли настав час повертатися додому, служниці ніяк не могли розбудити його. «Яка зухвалість!» — дорікнув міністр. Але як тільки зайнявся ранок, Юґірі поїхав. От варто було б побачити його заспане обличчя зі скуйовдженим волоссям!

Ранкового листа він послав, як і колись, таємно, але чомусь цього разу дівчині було ще важче відповісти на нього. Злоязикі служниці переглядалися, підштовхуючи одна одну ліктями. А коли прийшов міністр і став читати листа, дівчина зовсім розгубилася.

«Як гірко, що Ви досі мені повністю не довіряли, — писав Юґірі. — О, це було так нестерпно, що я готовий був померти!..

Мені не дорікайте,

Що потай з рукава

Сльози вичавлював

До повної знемоги.

Їх і сьогодні на ньому видно...»

Він справді показав, що вже вміє вправно писати листи.

«Його почерк став набагато кращим», — сказав міністр, і від його колишньої досади не залишилося й сліду. Відчуваючи, що дочка ніяк не може написати відповіді, міністр подумки поспівчував їй і, щоб не заважати, вийшов.

Гінця від Юґірі наділили щедрими дарами. Касіваґі влаштував йому найдружніший прийом. Тож легко собі уявити, як гордо поводився гонець, який нарешті міг вільно входити в будинок, куди досі пробирався крадькома, не попадаючись нікому на очі. Гінцем Юґірі був Укон-но дзо — один з найвідданіших його прибічників.

Про вчорашню подію дізнався і міністр з Шостої лінії[274]. Коли Юґірі постав перед ним у всій своїй дивовижній красі, міністр, уважно глянувши на нього, запитав: «Як минув сьогоднішній ранок? Листа послано вчасно? Відомо чимало випадків, коли наймудріші люди втрачали голову через жінок. А от ви показали свою перевагу над іншими, виявивши рідкісну витримку і нічим не заплямувавши свого доброго імені. Міністр Двору був занадто непохитним, однак і йому довелось