Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

Ґендзі збирався провести церемонію скромно, але, як завжди, вона стала небаченим у світі видовищем. Дбайливо опікуючи дівчинку, пані Мурасакі захоплювалася її миловидністю і, жалкуючи, що доводиться віддати її іншим людям, зітхала: «О, якби вона була моєю дочкою!» Про те саме думали і Ґендзі, і Юґірі. На жаль, походження матері було єдиною вадою панночки.

Через три дні перебування в палаці пані Мурасакі зібралася їхати додому. На зміну їй приїхала пані Акасі, і жінки нарешті зустрілися. «Помітивши, як панночка виросла, я збагнула, скільки років і місяців ми з вами живемо поруч, — лагідно сказала пані Мурасакі. — То невже ми й далі будемо сторонитися одна одної?» Вони довго розмовляли, і саме ця розмова, напевне, стала початком їхнього зближення. Пані Мурасакі була вражена вишуканими манерами своєї співрозмовниці. «А й справді не дивно, що вона йому припала до серця...» — подумала Мурасакі. А та, у свою чергу, захоплено дивилася на дружину Великого міністра, благородна краса якої була в самому розквіті. Вона зрозуміла, що міністр зробив правильно, віддавши пані Мурасакі перевагу перед іншими жінками і піднявши її на висоту, недосяжну для суперниць. І водночас вона усвідомлювала, наскільки незвичайною була її власна доля, яка поставила її майже поруч з такою благородною особою. І все-таки, коли пані Мурасакі, неначе ньоґо з високого роду, виїжджала з палацу в пишній кареті з ручною тягою за особливим верховним дозволом, пані Акасі не могла не відчувати низькості власного становища у порівнянні з нею. Поглядаючи на свою чарівну, немов лялька, дочку, пані Акасі не могла повірити, що все це не сон. Сльози, які безперестанку стікали по її щоках, були не тільки виявом радості, але й смутку. Адже довгі роки вона зітхала, нарікаючи на сумну долю, і лише тепер відчула себе щасливою. Вона хотіла жити якомога довше, і за все дякувала могутньому богові Сумійосі.

Завдяки бездоганному вихованню, своєму природному розуму, відкритій душі та небуденній красі панночка привернула до себе не тільки загальну увагу, але й навіть полонила юне серце принца-спадкоємця. Знайшлися, звісно, у неї суперниці, які дорікали їй невисоким становищем матері, що була з нею, але навіть це не підривало її переваг. Пані Акасі вміло використовувала будь-яку нагоду, щоб у найкращому вигляді показати не тільки вишукано-яскраву красу дочки, але й витонченість її манер. Чималу увагу приділяла вона також зовнішності й поведінці жінок з її оточення, знаючи, що багато придворних, зрадівши нагоді показати себе, спрямують до них свої помисли. Пані Мурасакі також відвідувала свою вихованку, коли дозволяли обставини. Таким чином вона ще більше зблизилася з пані Акасі, тож їхні стосунки ставали дедалі щирішими. Сама пані Акасі не дозволяла собі фамільярності, щоб не викликати до себе зневаги. Словом, у всьому поводилася бездоганно.

Ґендзі був задоволений тим, що здійснив свою головну мрію — представив дочку в Імператорський палац, поки не скінчився його життєвий шлях. Так само тішили його і зміни в житті Югірі, який з власної вини довго перебував у невизначеному становищі, але тепер, остаточно заспокоївшись, одружився. «Настала пора і мені здійснити своє заповітне бажання...» — думав Ґендзі. Звісно, важко було залишати пані Мурасакі, але про неї могла подбати Імператриця-дружина. Та й панночка Акасі з винятковою пошаною ставилася до неї, як до рідної матері, тому Ґендзі був спокійний за долю дружини. Залишалася ще пані Ханацірусато з не вельми радісним прийдешнім, але нею опікувався Юґірі, тож і тут не варто було хвилюватися. Словом, майбутнє всіх його близьких було так чи інакше забезпечене.

Наступного року Ґендзі виповнювалося сорок літ, тому не тільки в палаці, а й в усьому світі жваво готувалися до його вшанування. Восени його підвищили в ранзі, прирівнявши його становище до становища Імператора на спочинку, наділили новими володіннями, збільшеною річною платнею і винагородами. Звичайно, Ґендзі й так не відчував ні в чому нестачі, однак, посилаючись на деякі минулі приклади, Імператор велів заснувати для нього особливу службу. Хоча це підвищило репутацію Ґендзі, але, на жаль, не давало змоги бувати в палаці. А от Імператор, як і раніше, почувався незадоволеним, бо, остерігаючись людського осуду, не міг передати йому свого звання.

Міністр Двору став Великим міністром, а Юґірі — цюнаґоном, тобто радником. Коли вони прибули в палац дякувати Імператорові за виявлені милості, краса Юґірі випромінювала стільки світла, що міністр не міг не порадіти за дочку, яка вийшла заміж за такого гарного зятя, а не загубилася у палаці серед інших жінок-суперниць.

Одного разу, згадавши той давній вечір, коли Тайфу, годувальниця Кумої-но карі, так невтішно відгукнулася про колір його одягу, Юґірі підніс їй прекрасну збляклу хризантему.

«Чи думали ви,

Що з-під хризантеми

Зеленого листя

Проб’ється колись

Пурпуровий бутон[283]?

Я не можу забути, як боляче тоді поранили мене ваші слова», — промовив він, променисто усміхаючись.

Присоромлена Тайфу дивилася на нього з захопленням.

«Від самого малку

Росла хризантема

У славному саду,

І її зеленого листя

Ніхто не зневажав.

Невже мої слова здалися вам тоді образливими?» — сміливо відповіла вона, помітно розгубившись.

Тепер, коли становище Юґірі у світі зміцніло, колишнє житло здалося йому затісним, і він переїхав у садибу на Третій лінії. За останні роки ця садиба запустіла, але Юґірі постарався навести в ній лад й, оновивши покої покійної пані Оомія, які щемливо нагадували йому про минуле, поселився в них сам. Звісно, довелося прочистити й сад, бо колись посаджені дерева і кущі повиростали, розпустивши навколо себе густі крони, а прогалини між ними заповнили буйні зарості місканта. І тоді розчищені від трави струмки приємно задзюрчали.

Одного прекрасного вечора, милуючись садом, подружжя розмовляло про дні своєї юності, згадуючи пережиті прикрощі. Спогади про кохання спливали в пам’яті одні за одними і змушували Кумої-но карі червоніти від самої згадки про те, що могли думати тоді про неї служниці. Усі старі служниці, що залишилися в садибі, того вечора влаштувалися неподалік від Кумої-но карі й раділи її щастю.

«Чистий струмочку,

Що каміння точить

І в саду господарює,

Чи знаєш ти, де зараз та[284],

Яка колись тобою милувалася?» —

сказав Юґірі, а Кумої-но карі відповіла:

«Від тієї, якої вже немає,

І відображення у тобі не лишилося,

А ти так само безтурботно

Між камінням жебониш,

Чистий струмочку».

І саме тоді по дорозі з Імператорського палацу заїхав сюди міністр, батько Кумої-но карі, зачарований красою яскраво-червоного листя в саду. Міністра розчулило те, що тут усе було таким самим, як у часи, коли жила пані Оомія, усюди панував лад, а покої були охайно прибрані. Юґірі також зворушили спогади про минуле мало не до сліз, що аж його обличчя трохи зашарілося. Хоча Юґірі та Кумої-но карі були рідкісною парою, але траплялися жінки не менш гарні, ніж Кумої-но карі, а от краса Юґірі не мала собі рівних. Літні жінки, користуючись нагодою, заходилися розповідати старовинні історії. Аркуші паперу з піснями подружжя лежали