Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

— Що ж тепер робити? — пролепетала пані Ґулд.

— Нічого. Він разом з військами — у морі. За кілька днів буде в Кайті й там довідається про новини. Що він тоді робитиме, хтозна. Закріпиться в Кайті? Перейде на бік Монтеро? Найімовірніше, розпустить свою армію, а сам відпливе на одному з пароплавів ОПСК на північ або південь — до Вальпараїсо чи Сан-Франциско, байдуже куди. Наш Барріос має великий досвід вигнань та репатріацій, які позначають поворотні пункти політичної гри.

І Деку, обмінявшись із пані Ґулд пильними поглядами, додав, так би мовити, наздогад:

— І все ж, якби ми мали Барріоса, то могли б щось вдіяти.

— Монтеро переміг, остаточно переміг! — видихнула пані Ґулд, ніби не вірячи в це.

— Можливо, це «качка». Пташки цього виду масово вилуплюються в такі часи, як оце тепер. А навіть якщо це правда? Що ж, припустімо найгірше, припустімо, що це правда.

— Тоді все пропало, — відказала пані Ґулд зі спокоєм розпачу.

Зненацька вона ніби прозріла, ніби побачила, який Деку страшенно схвильований під маскою напускної безтурботності. Власне, це хвилювання зраджував його сміливий і насторожений погляд, напівзухвалий-напівпрезирливий вигин вуст. І з них злетіла французька фраза — так, наче для цього бульварного костаґуанеро існувала лише одна переконлива мова:

— Non, Madame. Rien n'est perdu[167].

Це вивело пані Ґулд з оніміння, мов удар електричного струму, і вона жваво спитала:

— Що ж, на вашу думку, треба робити?

Але за прихованим хвилюванням Деку вже прозирало щось глузливе.

— А що б ви чекали від справжнього костаґуанеро? Звичайно, ще одну революцію треба робити. Слово честі, пані Ґулд, я певен, що я справжній hijo del pays, справжній син своєї вітчизни, хай там що може казати отець Корбелан. І я не настільки безвірник, щоб не вірити у власні ідеали, у власні рецепти, у власні бажання.

— Ага, — відказала пані Ґулд із сумнівом у голосі.

— Схоже, я вас не переконав, — знову заговорив французькою Деку. — Тоді кажу інакше: у власні пристрасті.

Пані Ґулд сприйняла це уточнення незворушно. Щоб уповні його зрозуміти, їй не треба було вислуховувати запевнення свого співрозмовника, який півголосом говорив:

— Немає нічого, чого б я не зробив заради Антонії. Я готовий піти на все. На будь-який ризик.

Деку ніби віднайшов у висловленні своїх думок якусь нову відвагу.

— Ви б не повірили мені, якби я сказав, що це любов до вітчизни…

Пані Ґулд зробила жест розчарованого заперечення, ніби говорячи цим, що такої мотивації вона вже ні від кого не очікує.

— Сулакська революція, — стишено, але з притиском, вів далі Деку. — Тут можна послужити Великій Справі, саме тут, де вона взяла початок, на тому місці, де вона зародилася, пані Ґулд.

Нахмурившись і замислено покусуючи нижню губу, вона відступила на крок від дверей.

— Ви ж не збираєтесь розповісти про це своєму чоловікові? — стривожено зупинив її Деку.

— Але вам же потрібна його допомога?

— Без сумніву, — не вагаючись, визнав Деку. — Усе залежить від копальні Сан-Томе, але я б волів, щоб він поки що нічого не знав про мої… мої надії.

Обличчя пані Ґулд стало спантеличене, і Деку, підійшовши до неї, довірочно пояснив:

— Розумієте, він же такий ідеаліст.

Пані Ґулд почервоніла, а водночас її очі потемніли.

— Чарлі — ідеаліст! — здивовано мовила вона ніби сама до себе. — На Бога, що ви маєте на увазі?

— Авжеж, — поступився Деку, — дивно про це говорити, маючи перед очима копальню Сан-Томе, можливо, найграндіозніше явище в цілій Південній Америці. Але навіть з увагою на це — він же ідеалізує це явище до такої міри…

Він зробив паузу.

— Пані Ґулд, ви свідомі того, до якої міри він ідеалізує існування, цінність, значення копальні Сан-Томе? Ви цього свідомі?

Напевно, Деку знав, про що казав.

Його слова справили очікуваний ефект. Пані Ґулд, готова спалахнути, зненацька передумала, видавши щось подібне до тихого стогону.

— Що вам відомо? — спитала вона ледь чутно.

— Нічого, — твердо відповів Деку. — Але ж, відтак, хіба ви не розумієте, що він — англієць?

— Ну то й що? — спитала пані Ґулд.

— А просто те, що він не може діяти чи й існувати, не ідеалізуючи кожного простого почуття, бажання чи досягнення. Він не увірує у власні мотиви, якщо спершу не вставить їх у якусь чарівну казку. Боюсь, реальний світ для нього не досить гарний. Чи вибачите ви мені мою щирість? Хоча вибачите ви чи ні, але це — частина правди про все те, що ображає — як ви це називаєте? — англосаксонську вразливість, і зараз я не маю відчуття, що можу серйозно сприймати його погляди чи — якщо ви дозволите мені так сказати — чи навіть ваші.

Пані Ґулд не подала жодного знаку, що образилася.

— Сподіваюсь, Антонія уповні вас розуміє?

— Розуміє? Авжеж. Але я не певен, що схвалює. А втім, різниці нема. Це я цілком чесно вам кажу, пані Ґулд.

— Напевно, ви маєте на думці сепаратизм, — сказала вона.

— Сепаратизм, певна річ, — заявив Мартін. — Так, відокремлення всієї Західної провінції від решти неспокійної країни. Але справжня моя мета, єдине, чим я переймаюся, — це не відокремитись від Антонії.

— І це все? — зовсім несуворо запитала пані Ґулд.

— Абсолютно. Я не обманююся щодо своїх мотивів. Вона не залишить Сулако заради мене, тому Сулако має лишити напризволяще решту республіки. Ясніше бути не може. Мені подобаються ясно окреслені ситуації. Я не можу розлучитися з Антонією, тому єдину і неподільну Республіку Костаґуану треба примусити розлучитися з її Західною провінцією. На щастя, виходить так, що це ще й здорова стратегія. Найбагатшу, найродючішу частину цієї країни можна врятувати від анархії. Щодо мене, то я мало цим переймаюся, дуже мало, але це факт, що утвердження влади Монтеро означатиме для мене смерть. У всіх відозвах про загальну амністію, які я читав, моє ім’я разом з кількома іншими навмисно оминається. Обидва брати ненавидять мене, як ви чудово знаєте, пані Ґулд, і дивіться, ось і чутка, що вони перемогли у битві. Ви скажете, що навіть якби це була правда, то я маю досить часу, аби втекти.

Почувши легкий лепет протесту з боку пані Ґулд, він на мить примовк і подивився на неї похмуро і рішуче.

— Ах, та я б не проти, пані Ґулд. Я б утік, якби це послужило втіленню того, що є зараз моїм єдиним бажанням. Я маю досить відваги, щоб це визнати, та ще