Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад
Дописавши до цього місця, дон Мартін Деку, екзотичний денді з паризького бульвару, підвівся і закрокував по їдальні з посипаною піском долівкою під дахом Albergo «Соборна Італія», господарем якої був Джорджо Віола, давній соратник Ґарібальді. Здавалося, що при світлі єдиної свічки яскраво розфарбований літографічний портрет Вірного Сина Вітчизни похмуро дивився на людину, яка не вірила ні в що, окрім правди своїх відчуттів. Визирнувши у вікно, Деку зауважив, що темінь надворі така непроглядна, що не видно ні гір, ні міста, ні навіть будівель біля гавані, та й не чути ні звуку, наче темне хмаровище над затокою Пласідо, наповзши з-над води на суходіл, не лише осліпило його, а й оглушило. І тут Деку почув, як злегка тремтить долівка, а десь далеко бряжчить залізо. Темряву вдалині освітив жмут яскравого білого світла, який з гуркотом розростався. Це задля безпеки повертався на станцію потяг, який зазвичай стояв на запасній колії в Рінконі. Мов таємничий вихор темряви, вслід за фарою паротяга потяг із замогильним гримотінням пронісся поруч із будинком, який від того увесь аж задвигтів. І годі було щось чітко розгледіти, лише на краю останньої платформи промайнув голий до пояса негр у білих штанях, який без упину вимахував ліхтарем, роблячи колові рухи оголеною рукою. Деку не ворухнувся.
За його плечима, на спинці стільця, з якого він устав, висіло елегантне паризьке пальто з перлисто-сірою шовковою підкладкою. Але коли він обернувся і знову підійшов до столу, світло свічі упало на його обличчя, замурзане і подряпане. Рожеві губи почорніли від спеки й порохового диму. Від бруду та іржі коротка борідка втратила свій лиск. Комір та манжети сорочки зім’ялися; блакитна шовкова краватка висіла на грудях, мов ганчірка; на білому чолі виднілась масна пляма. Він не роздягався й не брав до рук води годин сорок, хіба що похапцем жадібно десь робив ковток-другий. Його опанував страшний неспокій, позначивши його всіма ознаками безнадійної боротьби, а сухі безсонні очі дивилися застиглим поглядом. Він хрипко пробурмотів сам до себе:
— Цікаво, чи знайдеться тут трохи хліба?
Невпевнено роззирнувся довкола, тоді опустився на стілець і знову взявся за олівець. Він відчув, що багато годин нічого не їв.
Так склалося, що ніхто не розумів його краще, ніж сестра. У такі моменти, коли самé існування особистості опиняється під загрозою, в серці навіть найбільшого скептика прокидається бажання залишити по собі правдивий відбиток своїх почуттів, пролити світло на свої вчинки, перш ніж покинути цей світ і піти туди, де жодне викривальне світло не висвітлить правди, яку забирає у потойбіччя смерть. Тому, замість того, щоб пошукати чогось їстівного чи спробувати з годинку передрімати, Деку заповнював сторінки великого нотатника листом до своєї сестри.
У цих сердечних звіряннях він не міг не згадати про свою втому, виснаження, свої безпосередні фізичні відчуття. Він знову взявся за писання — так, ніби говорив із сестрою віч-на-віч. Майже повіривши в ілюзію її присутності, написав фразу: «Я дуже голодний».
«Таке враження, що довкола мене велика самотність, — продовжував він. — Чи ж не тому, що я — єдина людина з бодай якоюсь думкою в голові посеред повного краху всіх рішень, намірів та надій? Але ця самотність — також і дуже реальна. У готелі вже два дні немає нікого з інженерів, — вони наглядають за майном Національної центральної залізниці, того великого костаґуанського підприємства, яке має напхати грошима кишені англійців, французів, американців, німців та бозна-кого ще. Тиша навколо мене — зловісна. Над середньою частиною цього будинку є щось на кшталт другого поверху з вузькими проймами, наче амбразурами, замість вікон — можливо, за давніх часів їх використовували, щоб краще захиститися від дикунів, коли непроминальне варварство нашого рідного континенту ще не носило чорних фраків політиків, а розгулювало напівголе, з луками та стрілами в руках, репетуючи на все горло. Здається, зараз там умирає господиня дому на руках у свого старого чоловіка. Туди ведуть вузькі сходи, сходи того штибу, на яких один чоловік легко може боронитися від юрби, і я щойно чув крізь товсту стіну, як старий схóдив по віщось униз, до кухні. Зашаруділо, ніби миша за тиньком. Усі слуги вчора повтікали і ще не повернулись, якщо взагалі збираються повертатись. Щодо решти, то тут лише двоє дітей, двоє дівчаток. Батько послав їх на перший поверх, і вони прокрались у їдальню — можливо, тому, що я тут. Вони зіщулилися, обнявшись, у кутку; я помітив їх лише кілька хвилин тому і почуваюся ще самотнішим».
Деку напівобернувся на стільці й запитав:
— Чи знайдеться тут трохи хліба?
Лінда заперечливо похитала у відповідь темною голівкою, до грудей їй тулилась білява голівка сестри.
— Ти не могла б дістати для мене трохи хліба? — наполягав Деку.
Дитина не ворухнулась; він бачив її великі темні-темнющі очі, які вп’ялись у нього з кутка.
— Ти мене не боїшся? — спитав він.
— Ні, — відповіла Лінда, — ми тебе не боїмося. Ти прийшов сюди з Джан’ Баттістою.
— Ти говориш про Ностромо? — знову спитав Деку.
— Так його звуть англійці, але так не називають ні людей, ні тварин, — відказала дівчинка, ніжно гладячи рукою волосся сестри.
— Але він дозволяє так себе називати, — зауважив Деку.
— Не в цьому домі, — відрубала мала.
— А! Ну тоді я зватиму його Капатасом.
Деку облишив цю тему і на деякий час цілковито заглибився у писання, а тоді знову обернувся.
— Як думаєш, коли він повернеться? — запитав він.
— Після того як він привіз тебе сюди, він поскакав у місто по сеньйора лікаря для мами. Він повернеться скоро.
— Він має всі шанси спіймати кулю десь на дорозі, — пробурмотів Мартін сам до себе, а Лінда почула його слова і заявила своїм тоненьким голоском:
— Ніхто не посміє застрелити Джан’ Баттісту.
— Ти в це віриш, — запитав Деку, — еге ж?
— Я це знаю, — переконано відповіла мала. — Ніхто в цих місцях не має досить відваги, щоб напасти на Джан’ Баттісту.
— Не треба багато відваги, щоб натиснути в кущах на курок, — буркнув Деку собі під ніс. — На щастя, ніч темна, а інакше ледве чи вдалось би врятувати срібло копальні.
Він знову повернувся до нотатника,
